Пропаганда є найпостійнішим потоком інформації, що супроводжує людство практично весь час. Спочатку була релігійна пропаганда, саме вона задавала правила поведінки, розповідаючи, що таке добре і що таке погано, але для дорослих. Навіть саме слово «пропаганда» звідти — з практики єзуїтів. Тоді воно означало ефективні практики навернення небоговірних до вірян і пов’язане з ім’ям Ігнатія Лойоли. Ця інтенсивна технологія зацікавила навіть Сергія Ейзенштейна як ефективний варіант впливу на масову свідомість, звідки кіно може брати свої прийоми.

Джерело: https://detector.media/infospace/article/239940/2025-04-13-propagandy-raznye-nuzhny-propagandy-raznye-vazhny/

Пропаганда незмінно завжди з людством і конкретною людиною. Це певне нормування поведінки, оскільки такого роду правила існують у будь-якому суспільстві. Напевно, можна виділити такі періоди розвитку пропаганди:

• релігійна — вона, зокрема, була спрямована на виправлення поведінки, дозволеної в минулі століття, інструментарій ішов як від людини — молитва, так і до людини — проповідь;
• тоталітарна, яка виникає з появою технічної підтримки, що охоплює все населення одночасно, це час Гітлера і Сталіна, інструментарій — мас-медіа, пропаганда мала монологічний характер, позитивно описуючи себе і негативно ворогів;
• комерційна: інструментарій — реклама і паблік рілейшнз, які диктують нам наш світ споживання;
• комунікативна: інструментарій — інтернет, соцмережі, де створюються індивідуально орієнтовані повідомлення, від яких важко ухилитися;
• майбутня.

Якщо Микита Михалков ходить сьогодні до Путіна набріхувати, наприклад, про відому «голу вечірку», то його батько Сергій Михалков (перефразовані рядки з вірша якого про мам ми винесли в заголовок) писав не тільки дитячі вірші, він був автором слів до гімну СРСР. І це найвищий рівень офіціозу — і пропаганди. Коли «заздрісники» йому дружньо цим дорікнули, він відповів кривднику, що той слухатиме ці його вірші, щоразу встаючи.

Був конкурс, до другого туру пройшли твори десяти осіб: Заболоцького, Ісаковського, Кушелєва, Михалкова (два тексти), Острового, Панченка, Рилевського, Рильського, Саянова, Чиковані. Усі цілком відомі особи. Пропаганда в цьому плані може розглядатися як витвір мистецтва, але з чітким політичним підтекстом.

Сталін запросив творців гімну до себе. Це були композитор, диригент і автор слів Сергій Михалков. Ще при них Сталін щось підправив у тексті, сказавши потім: «Вибирайте, що хочете як нагороду — дачу, квартиру, машину». Один сказав — квартиру, інший — дачу, а Михалков попросив... олівець, яким Сталін правив текст. Вождь посміхнувся у вуса, а Михалков отримав і дачу, і машину, і квартиру... У радянському фільмі «Старша сестра» була фраза, яку можна застосувати до цього контексту: «Добре слово і кішці приємно»...

У пропаганди добре виходять образи минулого і майбутнього, але гірше — сьогодення, оскільки вони сильно перетинаються з реальністю і їх можна бачити на власні очі. Тоді особливо помітною стає їхня розбіжність. Держава «гасить» такі розбіжності, запроваджуючи репресії за не ту інтерпретацію дійсності.

СРСР добре створював пропагандистські образи для того, чого не було перед очима громадян. Наприклад, добре виходив «жахливий» Захід. Це було постійною темою — американські безробітні або американські безхатні, що сплять під газетами... Вони в кожної радянської людини були перед очима, коли вона спала під своєю теплою ковдрою...

Розвал СРСР прийшов із позитивною картинкою Заходу... Сталінська пропаганда утримувалася репресивними методами, її ніхто не міг критикувати. Спецслужби саджали всіх незадоволених. І міць пропаганди проникала всюди: від школи до університету, від вулиці до музею, від роману до фільму... Практично не було непропагандистського твору літератури й мистецтва. Щоправда, у будь-якому творі завжди є модель світу, і на цю модель накладається героїка. А пропаганда особливо любить героїв...

Ефективність пропаганди підтримувалася роботою спецслужб. Коли після 1917 до 37-го минуло рівно двадцять років, різко посилилися репресії. Можна розглядати цей час як вичерпаність пропагандистської картинки. Її треба було підкріплювати гоніннями на прихильників іншої думки. До речі, як демонструють документи з фонду Олександра Яковлєва, з Москви в період масових репресій спускалася вниз кількість людей, яких слід було заарештувати. Тобто плановою була не тільки економіка, а й репресії. Усе це працювало на підтримку пропагандистської картини світу, яка завжди має виглядати кращою за реальність.

Надалі теж були піки, але не тільки посилення, а й послаблення. Наприклад, так звана хрущовська «відлига». Такі періоди характеризувалися одночасним «розквітом» літератури й мистецтва. У цей час «прокльовувалися» цікаві люди й твори, які дозволяють пом’якшувати жорсткість режиму і дають поштовх майбутнім змінам.

Навіть лише література і мистецтво при загальному догматичному настрої на «цитатництво» дозволяють пробуджувати нові покоління, оскільки входять нові талановиті молоді люди. Правда, як правило, в історії СРСР за такими періодами слідує «підморожування», оскільки влада добре розуміє небезпеку свобод.

Період так званої «відлиги» на російському сайті «Культура» характеризують так: «Помітно ослабла цензура в літературі та кіно, легше задихало неофіційне мистецтво, яке перестали заганяти в рамки сталінського соцреалізму. СРСР став більш відкритою країною, і навіть США в офіційних джерелах тепер позиціювалися не як вороги, а як “опоненти”».

У такі періоди практично завжди підіймається нова література і кіно, багато нових імен, це певна спроба ковтнути повітря свободи. Але потім, як правило, влада хмурить брови, і все повертається на круги своя...

Після трансформації пропаганди в хрущовську «відлигу» наступним розворотом була «перебудова» Михайла Горбачова. І знову у пропаганди раптом з’явився людський голос, який усі почули. І найголовніше — прийшли позитивні наслідки: «У пам’яті більшості залишився тільки загальний образ якихось дій керівництва країни в особі Горбачова, який цю перебудову оголосив, видав якісь нові правила і закони про послаблення в економіці та про потепління в міжнародних відносинах, прибрав із влади зовсім ідеологічно замшілих ретроградів і справді вимовив слово “вибори”. А потім і влаштував їх, і, як результат, з’явилися нові люди, нові обличчя: Попов, Собчак, Старовойтова... Той час пригадується як стрімкий калейдоскоп подій, абсолютно несподіваних і для свого часу багато в чому дивовижних, коли те, що здавалося непорушним, починало раптом змінюватися, розсуваючи обрії: як особисті в окремих людей, так і в цілому в цілої країни», — ідеться у статті Олени Панфілової на російському сайті «Горбі».

Цензура і пропаганда керовані, в СРСР ними займалися окремі органи влади. І якщо цензури офіційно не було, то був Головліт, який виконував ці функції, і ніщо не могло вийти на публіку без дозвільної візи звідти.

Нормальні люди хочуть жити у вільній країні. Але керувати такими людьми, звісно, складніше. І потім влада з неминучістю починає забирати ті свободи, які заважають їй керувати. Але в соціальній пам’яті все це залишається.

З погляду влади, нове завжди небезпечне: «Дійсно, все, що сталося в країні в другій половині вісімдесятих, відкрило для багатьох абсолютно нову картину майбутнього. Практично все, що з’явилося тоді й поступово стало природною частиною життя, так чи так майбутнє наших співрозмовників сформувало. Навіть “нове мислення”, яке чомусь здається багатьом із них смішним, залишилося в них у пам’яті та в їхньому життєвому арсеналі. Як з’ясувалося, можна сьогодні бути впевненим у чомусь, що в тебе втовкмачили, а завтра щось у житті змінюється, з’являються нові вступні та нові контексти, і можна думати по-іншому, бачити зовсім інші важливі смисли. Для багатьох відкрилися нові соціальні ліфти, відкрилася зовсім інша дорога до самореалізації. Нехай і припало це на тяжкі дев’яності, але тим не менш стало здійсненим на практиці альтернативним майбутнім», — ідеться у тій же статті.

І ще ностальгічні спогади: «Знак оклику з упевненого в собі минулого частіше змінювався на знак запитання, кристалізуючи на екрані людину-сумнів. І данський принц у виконанні Інокентія Смоктуновського сприймався якнайліпшим сучасним героєм. У назвах фільмів також відбулися зміни. Нерідко можна зустріти особисті займенники: “Я крокую Москвою”, “Вони билися за батьківщину”, “Дім, у якому я живу” тощо. Навіть робочий колектив більше не маса безликих людей, гайок і гвинтиків, а зібрання індивідуальностей, особистостей, об’єднаних духом товариства. На перший план вийшли проблеми повсякденного життя, прості почуття, відсунуті в запалі ідеологічної боротьби на другий план, явили бездонний драматургічний матеріал», — пише користувач Матвій Фофанов на російській платформі «Дзен».

Тоді СРСР був урятований тим, що всі недоліки були списані на епоху Сталіна. Однак політична система може легко розгортатися у зворотному напрямку. Було заявлено інше майбутнє, але потім двері в нього зачинилися і почався повтор...

Світ повинен мати майбутнє, інакше в ньому не хочеться жити. «Перебудова», наприклад, відчинила двері в таке нове майбутнє. У СРСР майбутнє було, але воно слабко відрізнялося від сьогодення за вікном, тому не було таким цікавим. Не дарма для періоду СРСР характерний бурхливий розвиток фантастики, причому справді науково-фантастичної, а не казкової, яка теж прийшла, але пізніше.

Можливо, за радянських часів спеціально запустили фантастику для стимуляції науково-технічного прогресу, подібно до того як, приміром, створювалися факультети кібернетики. Стругацьких читали всі, хто мав мізки... І було багато перекладів закордонної фантастики.

Академмістечка вирізнялися ще любов’ю до фестивалів авторської пісні, що також є стимулятором творчості. Усе це поступово зійшло нанівець, але сформувало мізки науково-технічної інтелігенції того часу. Ракети і ядерна зброя вимагали нових мізків, і партія, ймовірно, згнітивши серце, їх дозволила.

Фантастика й авторська пісня в будь-якому разі працювали на розкріпачення мізків, а вони якраз і були затребувані. При цьому певними «гальмівними стрижнями» слугували в університетах предмети під шапкою марксизму-ленінізму. Тут не можна було не те, що критикувати, а просто відступати на крок від процесу цитування, який був головним у такому типі вивчення.

Водночас сучасний світ увійшов у новий період, де розмежування правди й неправди стає дедалі більш невизначеним. Можливо, це результат поширення виборів, де розмежування правди й неправди стає дедалі гнучкішим, а панує ідея «хто голосніше розповість, той і правий». Прийшли гучні політики, починаючи з Трампа, які не пов’язані старими умовностями. Раніше говорили, що у світі завжди є місце подвигу, сьогодні можна сказати, що у світі не завжди є місце правді.

Низка останніх виборів і політичних заяв на Заході виводять на перші місця аж ніяк не демократів, тобто відбувається певне охолодження політичного клімату. Хороші слова починають відрізнятися від поганої реальності. А людина — істота консервативна, вона продовжує існувати у світі слів, а не реальності, яка змінюється на очах.

СРСР весь час оголошував розворот у нове майбутнє, але потім знову повертався на стару колію. Виходить, що якщо схильність до структурних одиниць тоталітарного штибу лежить в умовних «інституційних генах», то схильність до правої ідеології лежить у когнітивній площині. А утримання все нових і нових поколінь у старій парадигмі має наслідком істотну роль спецслужб у цьому завданні.

Улюблену свою війну цитат СРСР програв, оскільки цитував класиків марксизму-ленінізму замість сучасних учених, а це несло не розвиток, а гальмування, як писав автор у статті «“Інститутційні гени” пропаганди».. Потрібні були нові цитати, а їх не було з суто ідеологічних міркувань. Принаймні цитування такого надобов’язкового типу якоюсь мірою мало гальмувати розвиток, а не сприяти йому.

Головним гаслом часу, напевно, було не «Москва сльозам не вірить», а «Москва не вірить новим цитатам», що занурювало країну в минуле. Тисячі студентів горбатіли над конспектами того, що не мало жодної цінності. І це була своєрідна політична релігія, яку не можна було критикувати...

Назва цієї статті — це трохи перероблені слова з перекладу російськомовного «Маршу авіаторів», про який, до речі, невідомо: чи то німці запозичили музику в нас, чи то ми в них... Сама ця фраза «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью» добре описує якраз роль пропаганди... По суті пропаганда є одним з інструментів зі зміни світу й утримання в ньому правильного порядку.

Державна пропаганда вирізняється тим, що вона завжди права, тому краще з нею не сперечатися. Хоча зміна політичних режимів призводить до того, що дисиденти й ув’язнені минулих періодів виявляються провидцями... Усе було не так красиво, як держава нам тоді розповідала. Держава в принципі є головним оповідачем, оскільки вона контролює, прямо чи опосередковано, більшу частину медійних ресурсів.

За радянських часів була ще й така пісня у фільмі «Веселі хлопці»: «Нам песня строить и жить помогает»... Хоча насправді це треба читати так: «Нам пропаганда строить и жить помогает»... Пропаганда формує й унормовує нашу поведінку, створюючи її взірці, які потім транслюються всіма наявними медіа.

Пропаганда стала неминучістю в масовому суспільстві, оскільки державі важко контролювати поведінку, що відхиляється, занадто великих мас людей. Особливістю цього контролю є те, що, з одного боку, почути іншого неможливо, оскільки голосів занадто багато. З іншого боку, тільки в держави є під контролем безліч медійних джерел. Коли вони починають грати єдину мелодію, ухилитися від неї вже неможливо.

Держава живе і в серйозних, і в розважальних медійних потоках. Згадаймо загибель СРСР, яка увійшла в активну фазу, коли держава перестала глушити закордонні радіоголоси. Для боротьби з ними вирішили створити молодіжне телебачення, щоб відвернути молодь від слухання чужих радіоголосів. Офіційно вирішили — однак саме це телебачення і стало головним важелем руйнування СРСР. Спочатку в мізках, а потім і в житті... І створював молодіжне ТБ, і руйнував СРСР, наприклад, Олександр Яковлєв, тобто керівництво цими протилежними процесами було в одних руках. І в результаті західне і радянське стали швидше збігатися, ніж відрізнятися.

У держави в руках усі види медіа в прямому і непрямому управлінні. Кожне нове медіа, коли приходить у світ, «паразитує» на вільному часі людини. Воно заповнює його собою. Можна навести один із давніх прикладів. Коли в людей уперше з’явився вільний час після роботи, він починає заповнюватися новими медіа. Книгодрукування виникає, породжуючи романи, коли буржуа отримали зайвий час, якого не мали сільські трудівники, що мусили працювати від зорі до зорі. Ці романи можна вважати першою індустріальною формою експлуатації мізків під виглядом нової розваги. Люди насолоджувалися читанням, одночасно отримуючи потрібну і правильну з погляду суспільства модель світу. Це навчання було не нудним, а приємним. Жоден підручник не може позбутися нудності, а роман — зміг. Така сама ситуація сталася і з приходом газет.

Не можна також говорити, що пропаганда — це світ обману. Це модель світу, яка хороша тим, що її приймають багато людей. Можливо, не одразу, але за допомогою школи, кіно, телебачення і газет усі ми знаємо, що таке добре і що таке погано. І якщо раніше ці моральні істини задавала релігія, яка, по суті, сторіччями тримала на собі просування потрібної та правильної моделі світу, коли кожен знав, що таке добре і що таке погано, то сьогодні це робить пропаганда, яка має безліч «відростків». Медична пропаганда розповість, що перед їжею треба мити руки, а вранці займатися зарядкою, заодно не забуваючи робити щеплення від ковіду... Політична — похвалить владну партію та її лідера, роблячи це або опосередковано, або прямо.

Прихід візуальних каналів — кіно й телебачення — забирає масову свідомість від читання, воно більше не потрібне. Сьогодні з приходом соцмедіа, комп’ютерних ігор почалася взагалі втрата когнітивних здібностей населення. Мізки перестали працювати так, як це було раніше.

Минулі методи примусу до однієї думки використовували фізичний інструментарій, сьогодні це більше інформаційний (телебачення, газети, мережі) та віртуальний інструментарії. Останній — це література, мистецтво, кіно... Це приємна і радісна пропаганда, ми купимо самі собі квиток, щоб подивитися фільм, який в основі своїй завжди буде правильним, і ніколи не закликатиме до зміни влади. Тобто пропаганда навіть стає самоокупною.

«Жити стало краще, жити стало веселіше», — якось сказав Сталін. І всі діячі мистецтв затанцювали й заспівали... Пропаганда сильна тим, що їй важко заперечити, та й твій голос завжди буде слабшим, якщо його взагалі хтось почує. Людина може бути сильнішою за світ, який їй нав’язують у дуже рідкісних випадках. Сьогодні частина таких дисидентських голосів ховається в соцмережах. Хтось слухає Арестовича, хтось когось іншого... І це не стільки накопичує незгоду, як спускає пару...

Ювал Харарі випустив торік книжку про інформаційний простір, де говорить про те, що інформація, по суті, не відображає жодної реальності. Вона створює нову соціальну реальність, поєднуючи, а не відображаючи елементи соціального життя.

Харарі пише: «На противагу наївному уявленню про інформацію вона не має базового зв’язку з правдою, а її роль в історії не полягає в представленні наявної реальності. Радше інформація створює нову реальність шляхом зв’язування разом різнорідних речей — пар або імперій. Її визначальною характеристикою є зв’язок, а не уявлення, і інформацією є те, що з’єднує різні точки в мережу. Інформація необов’язково повідомляє нам про об’єкти, радше, вона ставить їх у ситуацію формування. Гороскопи ставлять коханців у астрологічні пари, пропагандистське мовлення ставить виборців у політичні колони, а спів маршів об’єднує солдатів у військові шеренги» (Harari Y.N. Nexus. Коротка історія інформаційних мереж від кам’яного віку до ШІ. — New York, 2024 — С. 12).

До речі, у будь-який час ми скоріше хочемо змін, що іноді проривається у вигляді повстань і революцій, а не аплодуємо тому, що відбувається. Пропаганда може заспокоювати, а може закликати до змін. За часів перебудови пісню Цоя «Перемен!» використовували на багатьох мітингах і акціях. Мітинги, а не доповіді, які виголошували нагорі, були прикметою часу в багатьох точках розвитку України. Сьогодні ми маємо майже нескінченну кількість структур, центрів, інститутів, державних і громадських, але ніхто з них не скаже нам, що на нас чекає завтра з достатньою часткою впевненості. Пропаганда ж ніколи не мовчить. Вона сильніша за будь-якого журналіста чи письменника в певній часовій точці. Але час минає і майже кожна пропаганда втрачає свою актуальність. Треба тільки почекати.