Сучасні технології ШІ стають дедалі більш поширеними в освітньому процесі та сфері журналістики. Але наскільки їм можна довіряти? Чи є вони безпомилковими у визначенні авторства текстів? Академічна доброчесність та контроль за використанням ШІ – це ті виклики, які постають перед викладачами та дослідниками.
Науковці кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету – професорка Тетяна Іванова та Оксана Єфремова провели цікавий експеримент, результати якого викликають серйозні питання щодо надійності сучасних детекторів ШІ-контенту. Дослідження полягало у перевірці автентичності текстів за допомогою популярних онлайн-ресурсів:
Для аналізу були використані три варіанти тексту:
Результати перевірки виявилися неочікуваними: ❌ Жоден із сервісів не зміг правильно визначити авторство текстів. 🤯 Оригінальний текст 2019 року був помилково ідентифікований як 100% ШІ-генерований. 🤷♀️ А повністю створений штучним інтелектом текст, навпаки, розпізнали як авторський або лише частково згенерований (37%).
Ці висновки підкреслюють важливість критичного підходу до використання автоматичних інструментів у викладанні та перевірці робіт. "Викладачі та журналісти мають не лише контролювати ШІ, а й розуміти його можливості та обмеження", – переконана Тетяна Іванова, медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету.
Академія української преси запрошує всіх, хто цікавиться темою штучного інтелекту, на серію вебінарів, які відбудуться у березні за підтримки Friedrich-Naumann-Stiftung für die Freiheit. Разом із провідними експертами ми поговоримо про виклики та можливості ШІ у журналістиці та освіті.
🚀 Не пропустіть реєстрацію та долучайтеся до професійної дискусії!
А які ви використовуєте ресурси для перевірки автентичності текстів? Поділіться своїм досвідом у коментарях!
Кадр з фільму
В основній конкурсній програмі Берлінського міжнародного кінофестивалю відбулась прем’єра українського документального фільму Катерини Горностай «Стрічка часу». По завершенню показу овації залу (стоячи) тривали протягом 10 хвилин.
«Надзвичайний. У цьогорічній програмі Берлінського кінофестивалю не може бути більш актуального фільму» – такими словами відгукнувся американський інтернет-часопис Deadline.
Фільм присвячений темі шкільного освітнього процесу під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, географічно охоплює північ, південь та схід нашої країни, зокрема Черкаси, Михайло-Коцюбинське, Миколаїв тощо. Однією з найкращих і найдраматичніших сцен «Стрічки часу» став Zoom-випускний 11-класників із Бахмута. «Ми обов’язково повернемось у наш рідний, відбудований Бахмут» – наостанок мовить вже колишнім учням класна керівниця.
Ідея створення «Стрічки часу» належить громадській спілці «Освіторія» https://osvitoria.org/ на чолі з Зоєю Литвин, затим – однією з чотирьох продюсерок фільму. З початком повномасштабного вторгнення спілка зібрала великий пласт особистих історій вчителів – як кожен з них провів перші місяці 2022 року. Катерина Горностай поговорила з кожним, щоб визначитись, чию діяльність висвітлити у фільмі. Завдяки «Освіторії» знімальна група мала безперешкодний доступ до шкіл.
Фото: творці фільму на берлінській прем’єрі, автор – Elena Ternovaja
Творці фільму відмовились від використання закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій – камера оператора Олександра Рощина виступає безмовним свідком шкільного життя нових поколінь українців, при цьому не вдаючись до «п’яного ефекту» від методу ручного фільмування.
Попри пронизливу тему, настрій фільму не переходить межу гіпертрофованого трагізму. Монтаж діє на контрасті – за болісною сценою слідує обов’язковий елемент гумору. Вчителі та учні виглядають живими, не плакатними людьми, які усвідомлюють, що в теперішніх реаліях без посмішки і доброго слова не обійтись. Командою фільму окремо охоплені теми вимушеної онлайн-освіти та професійно-технічних навчальних закладів, які незрідка розташовані поблизу від фронту.
В інтерв’ю «Українській правді» Катерина Горностай наголошувала: «"Освіторія" дбає про підйом репутації вчителя як професії, і ця ситуація зараз справді поліпшилась. Мені також здається, що і самі вчителі себе трошки краще почувають. Врешті це історія про те, що ти просто любиш свою роботу і робиш її, без грошової сатисфакції. І в моєму фільмі саме такі є вчителі, які мають цей природний хист». На берлінській прем’єрі, поряд з командою фільму, були присутні і його герої – Микола Шпак, директор Михайло-Коцюбинського ліцею, Світлана Попова, в. о. директора литовсько-українського ліцею № 1 у Бородянці, Борис Ховряк, вчитель, а нині український військовий, учениця Ольга Бригінець.
Після завершення фестивального та кінотеатрального прокатів, прем’єра фільму про адаптацію освіти до війни відбудеться на телеканалах «Суспільного мовлення», яке під час створення надало часткову фінансову підтримку його творцям.
Трейлер фільму: https://www.youtube.com/watch?v=5xPjzNrPsRg
Олег Зозуля
Війна не зупинила журналістське перо, вона його загострила. Три роки тому російська агресія вторглася не лише на нашу землю, але й у наш інформаційний простір, прагнучи задушити голос української журналістики. Але медіа, як і наша країна, стоїмо непохитно.
Академія української преси з гордістю підтверджує свою повну підтримку ключових положень резолюції, ухваленої Національною спілкою журналістів України (НСЖУ) на міжнародній онлайн-конференції 13 лютого 2025 року. Це не просто слова солідарності, це заклик до дії, бо кожен рядок цієї резолюції – кров і піт наших колег, які щодня ризикуючи життям, несуть несуть публікації та інформацію крізь темряву війни.
Академія української прес присвятила багато зусиль розвитку та підтримці української журналістики, бачить гострі виклики, з якими стикаються наші колеги: від фізичних загроз на передовій до інформаційної облоги та економічної кризи незалежних медіа. Резолюція НСЖУ чітко окреслює ці небезпеки, вимагаючи міжнародної уваги та конкретних дій:
Звільнення полонених журналістів. Російський терор не знає меж – викрадення, катування, незаконне утримання наших колег є злочинами проти людяності. Ми закликаємо міжнародну спільноту до жорстких санкцій та невідкладних кроків для їх звільнення.
Фінансова стабільність медіа. Незалежні редакції – основа демократії, але війна підкошує їх економіку. Термінове фінансування, особливо місцевих газет у прифронтових зонах, – це інвестиція не лише в інформаційну безпеку, а й у саме виживання України.
Психологічна підтримка. Вигорання, ПТСР – війна залишає глибокі шрами на психіці журналістів. Створення системної допомоги та доступ до спеціалізованих послуг – наш обов'язок перед тими, хто захищає інформацію від спотворення.
Технологічна модернізація. Нова інформаційна епоха вимагає адаптації. Підтримка інноваційних технологій, етичне вико ристання штучного інтелекту – це шлях до посилення українського медіапростору.
– Академія української преси виступає за активну реалізації всіх озвучених ініціатив, – зазначив президент АУП, доктор філологічних наук, професор Валерій Іванов. – Ми підтримуємо зусилля НСЖУ, міжнародних організацій та урядів для створення механізмів довгострокової підтримки, захисту та розвитку української журналістики. Професійна робота – наша найпотужніша зброя, і ми будемо її відстоювати до останньої переможної літери.
Пропаганда, особливо державна, змушує масову свідомість бачити все, що відбувається, під кутом зору, який вона підтримує і поширює. Але життя все одно завжди сильніше за правила, тому і трапляються «відлиги».
Пропаганда нічого не вигадує, вона лише посилює й так уже наявні в суспільстві потрібні настрої до максимально можливої міри. І завдяки такому посиленню інші настрої перестають мотивувати, вони блокуються масовою свідомістю, хоча можуть зберігатися у свідомості індивідуальній.
Одночасно контрсумніви автоматично відходять на периферію масової свідомості. Індивідуалам важко конкурувати з масовим виробництвом думок. Масова свідомість радянського часу отримувала пропаганду не тільки в газетному вигляді, а й у вигляді мистецтва.
Джерело: https://detector.media/infospace/article/238243/2025-02-14-zhyttya-i-propaganda/
Ось дві відомі пісні на вірші Лебедєва-Кумача:
Если завтра война:
Если завтра война, если враг нападет
Если темная сила нагрянет, —
Как один человек, весь советский народ
За любимую Родину встанет
Священная война:
Вставай, страна огромная,
Вставай на смертный бой
С фашистской силой темною,
С проклятою ордой!
Пусть ярость благородная
Вскипает, как волна, —
Идет война народная,
Священная война!
Це були відомі й навіть знамениті слова, що рятують свідомість, за всього їхнього офіціозу. Пісня завжди буде сильнішою за будь-яку усну думку. Боротьба з піснею не має сенсу, вона може йти тільки на рівні іншої ж пісні, настільки ж емоційної, тиражованої і підтримуваної масовою свідомістю такою ж любов’ю.
Пропаганда змушує масову свідомість бачити все, що відбувається, під кутом зору, який вона підтримує і поширює. Це такий своєрідний прожектор, який висвічує в навколишній дійсності те, що їй потрібно. Нас увесь час оточують чужі інформаційні потоки, тож природно, що найсильніший із них — а це і буде держпропаганда — буде основним. Пропаганда найсильніша тоді, коли їй, а точніше державі вдається не допустити того самого рівня поширення конкурентних інтерпретацій дійсності.
Радянський Союз був найсильнішим у боротьбі з чужою пропагандою здебільшого в плані її суто фізичного недопуску в суспільний простір. Сталінський час за не ті слова боровся тюремними термінами, навіть за анекдоти, які тоді називали «антирадянськими». Вони серйозно вичищали інформаційний простір, борючись із будь-якою критикою, навіть натяком на неї. Сталінський час був часом «ворогів народу», коли краще було мовчати, ніж говорити. Умовна «чистота» інформаційного простору, процеси над «ворогами народу» працювали на гальмування будь-якої критики.
Після війни виникла проблема закордонних радіоголосів. Поруч з усіма великими містами стояли «глушилки», які заважали їх слухати. Але це все одно було порушенням монополізму пропаганди. А вона сильна тільки тоді, коли з нею ніхто не конкурує, коли вона є істиною в останній інстанції...
Радянська система іноді ставала м’якшою. Це були періоди «відлиги» або «перебудови». Ще система давала збій, заплющуючи очі на відхилення, коли їй самій була потрібна більша свобода для досягнення потрібних результатів. Це стосувалося як окремих конкретних людей, так і деяких наукових цілей. Прикладом першого випадку є доля Ландау, якому нічого не було за власноруч зроблену антисталінську листівку, оскільки він потрібен був для атомного проєкту. Це була більш загальна практика, коли ув’язнені працювали в так званих шарашках, куди потрапляли з таборів науковці. Щоправда, інколи людей навіть саджали, коли тій чи тій «шарашці» не вистачало конкретних фахівців.
Іншим прикладом є більш розкута атмосфера в академмістечках, де заради досягнення потрібних результатів дозволялося певне порушення нормування суспільного життя. Наприклад, там бували фестивалі самодіяльної пісні, чого не можна було уявити у звичайних містах. Точно так поширювалася так звана наукова фантастика. Тобто хтось розумний розпорядився дати потрібну поживу для розуму молоді. Атомний проєкт робився повністю на вкраденій інформації, тоді забороняли відхилятися на міліметр від американських креслень. І тільки після перших успішних випробувань стало легше. Путін навіть у наші дні каже, що зробити «цап царап» чужого дешевше, ніж самому винаходити щось.
З чим були пов’язані «відлига» та перебудова? Система «задихалася», відповідно, зупинявся і будь-який розвиток. «Відлига» була десятиліттям після смерті Сталіна. У 1961 році навіть тіло Сталіна винесли з Мавзолею і перепоховали біля Кремлівської стіни. Можна собі тільки уявити «шоковість» такої події. У період «відлиги» масові протестні виступи все одно придушували, і якщо вони виникали, то причини нікуди не поділися.
До речі, психологічні шоки зіграли свою роль у формуванні Юрія Андропова, майбутнього генсека, який працював у радянському посольстві в Угорщині за часів повстання 1958 року, та Олександра Яковлєва, майбутнього секретаря ЦК КПРС і члена Політбюро при Горбачові, який ще як інструктор ЦК перебував у 1962 році під час розстрілу протестів у Новочеркаську. Щоправда, побачене вплинуло на них по-різному: Андропов став головою КДБ, а Яковлєв почав перебудову.
«Відлига» — це час зняття минулих заборон. Період відлиги найсильніше позначився на культурі. Люди стали отримувати типи культурних продуктів, які несли не стільки звичну пропаганду, як якийсь вітер життя. І це одразу знаходило відгук у масовій свідомості, оскільки «витравити» людське в людині дуже важко. Воно все одно проб’ється, щоправда, якщо йому не заважатимуть надто сильно. І в цій часовій точці держава раптом перестає виконувати функцію «держиморди». Із сьогодення це бачиться так: «Послаблення контролю держави й демократизація способів управління культурою значно пожвавили творчі процеси. Сформувався стиль “відлиги”, що являє собою оригінальний варіант радянського модернізму 1960-х. Багато в чому він стимулювався науковими досягненнями в галузі космосу й атомної енергетики. Космос і атом — як найбільша і найменша величини — визначали діапазон “вселенського” мислення шістдесятників, спрямованих у майбутнє. Всепроникне відчуття великого і нового, що створювалося буквально на очах, не могло не позначитися на мистецтві. Усі учасники творчого процесу працювали над пошуком нової мови, здатної виразити час. Найраніше на зміну ситуації відреагувала література. Велике значення мала реабілітація деяких репресованих за Сталіна діячів культури. Радянський читач і глядач заново відкрив для себе багато імен, табуйованих у 1930–1940-х роках», — ідеться в анотації до виставки під назвою «Відлига» у російській Третьяковській галереї.
Одночасно це була епоха красивих слів, влада легко могла все це закрити й перекрити чужі слова своїми. Потім вона знову поміняла мелодію своєї пропаганди, коли побачила, що цей рівень свободи розхитує її. Держави люблять підпорядкування, заради цього вони плекають армію, поліцію і спецслужби, які, по суті, спрямовані на те, щоби створювати слухачів, а не мовців.
СРСР активно розвивав літературу і мистецтво, хоча багато в чому вони були пропагандистськими, але оскільки інших не було і не могло бути, то вони завжди здавалися вершиною і мистецтва, і правди. Пропагандистські фільми не здавалися такими суто пропагандистськими через просту відсутність непропагандистських. У кожного було своє ідеологічне завдання, що відповідало духу часу.
У будь-якому разі масове мистецтво є інструментом для розмови з масовою свідомістю. Школа і кіно розмовляють одразу з усіма, без винятків, ніхто і ніщо не може з ними зрівнятися.
Звідси витоки приписуваної Леніну фрази: «Найважливішим із мистецтв для нас є кіно».
Дописувач російського «Живого журналу» Вадим Нестеров шукав їх: «Так і сталося з фразою Леніна “Найважливішим із мистецтв для нас є кіно”. Уже не знайти кінців, хто набрехав першим, але спочатку у фрази з’явилося псевдозакінчення: “Найважливішими з мистецтв для нас є кіно і цирк”, потім — псевдопочаток: “Допоки народ неписьменний, найважливішим із мистецтв для нас є кіно”. Іноді ці два доповнення зливалися в екстазі: “Поки народ безграмотний, найважливішим із мистецтв для нас є кіно і цирк”».
І висновок такий: «Її автографа не існує, і свій підпис під цими словами вождь світового пролетаріату ніколи не ставив. Слова ці нам відомі винятково в переказі відомого більшовика і першого наркома освіти Анатолія Луначарського — нібито Ленін сказав це йому в особистій бесіді в лютому 1922 року».
Кіно — доступне кожному, оскільки іншим масове мистецтво просто бути не може. І його не треба конспектувати, як класиків марксизму-ленінізму. Це розважальний жанр, на який нікого не треба заганяти заради оцінок. Ба більше, це рідкісний варіант пропаганди, який готовий оплатити зі своєї кишені сам глядач. Тобто це пропаганда, яка ще приносить дохід державі.
Кіно породжує портрети героїв і зрадників, які залишаються як моделі в пам'яті масової свідомості. Кіно може змінювати уявлення масової свідомості про той чи інший період історії, створюючи нові інтерпретації. Масова свідомість потім забуде джерело своїх знань, приймаючи їх за істинну правду.
Кіно може керувати увагою масової свідомості. Режисер Валерій Тодоровський говорив про свій фільм «Відлига», що розкриває минулий період історії: «Головний мотив із “Відлигою” полягав у бажанні пожити трохи життям батьків і їхніх ровесників. Емоції стоградусні, стосунки щирі... Так, це ностальгія. За яскравими пристрастями й почуттями, яких сьогодні, на жаль, немає».
Держави захищають свою «паству» від «небезпек», власне кажучи, як і релігія, говорячи, що вони і є найправедніші на землі. Медіа, література, мистецтво починають грати одну мелодію, яку всі швидко запам’ятовують і готові підспівувати на всіх зібраннях.
Це особливо явно виражено, коли відбувається масштабна подія. Вожді, наприклад, народжуються непоміченими, але йдуть із життя за загальної уваги. Іноді їхня сила йде після смерті, іноді — зростає.
Ось цитата Данила Андрєєва про смерть Сталіна: «Похорон вождя, точніше, перенесення його тіла в Мавзолей, перетворився на ідіотичне стовпотворіння. Морок його імені та його справ був такий великий, що сотні тисяч людей сприйняли його смерть як нещастя. Навіть у тюремних камерах деякі плакали про те, що ж тепер буде. Натовпи, які ніколи не удостоювалися честі бачити вождя за його життя, тепер жадали побачити його хоча б у труні. Москва являла собою картину Бедлама, збільшеного до розмірів світового міста. Натовпи залили весь центр, намагаючись пробитися до Будинку Союзів, де було виставлено для огляду труп тирана і звідки мала виступити траурна хода. Прилеглі вулиці перетворилися на Ходинку. Люди гинули, їх розчавлювали об стіни будинків і стовпи ліхтарів, їх розтоптували під ногами, зривали з дахів багатоповерхових будинків, якими вони намагалися оминути людське місиво, що клекотіло внизу. Здавалося, ніби він, що харчувався все життя випарами страждань і крові, навіть з-за труни тягнув до себе в інфракосмос гори жертв».
Усі подібні події завжди є центральними для пропаганди. Жодні інші інтерпретації, крім офіційно схвалених, неможливі. Тоді почуття якщо не кожного, то більшості повністю повторюють офіційні. Надто неординарна сама подія.
Ми завжди живемо більше у світі чужих емоцій, які захоплюють нас, стаючи сильнішими за наші власні. Це те, що можна позначити як «цитатні» емоції, оскільки ми повторюємо їх за всіма. Вони найчастіше замінюють наші власні.
Сергій Чупринін, автор книжок про відлигу, казав в одному зі своїх інтерв’ю російській «Новій газеті»: «Чіткіше, як я сподіваюся, передано внутрішню шизофренічність або, кажучи по-нинішньому, “гібридність” епохи. В’язнів із таборів випускали, натомість вірян знову почали переслідувати. Пікассо в Ермітажі та Пушкінському музеї показали, а штани-дудочки стилягам на танцмайданчиках розпорювали. Населенню дали послаблення, але колгоспники ще довго залишалися без паспортів. І за всієї антикультової риторики демонстрацію в Новочеркаську розстріляли, і війська спершу в Угорщину, потім у Чехословаччину все-таки ввели... Проте: було відчуття оновлення, свіжості, якогось показного блиску, ніби поштівки. І воно дуже зараз підтримується масовою культурою: “Стиляги”, серіал “Відлига”, “Таємнича пристрасть”».
І ще: «Відлигу можна розуміти як унікальну спробу не змінюючи політичного ладу перетворити всю культурну, побутову, поведінкову реальність. І зроблено було, дійсно, фантастично багато. У другій половині 1950-х і в 1960-ті змінилися меблі, змінився одяг, танці, пісні, змінився стиль спілкування чоловіків і жінок... Весь спосіб життя радянської людини. І хто цьому опирався? Не тільки влада, а й населення. Яке, природно, консервативне за своїми установками. Уже звикли, що треба ходити в немаркому... Уявіть, як дратували якісь мавпячі краватки, коки стиляг. Та їх розірвали б, якби міліція дала. Цих ось — новомодних, новодельних».
Сьогодні нам легко хвалити або лаяти, оскільки ми поза контекстом, а тоді, перебуваючи всередині подій, люди підкоряються тому, що можна позначити як мислення натовпу. Бути як усі тоді було важливіше для виживання. Натовп завжди правий, і що характерно — за будь-якої влади...
Сергій Чупринін говорив про дивну і незрозумілу поведінку влади, коли раптом усе починає змінюватися і вчорашні заборони зникають:
Напевно, це багато в чому пов’язано з тим, що заборони є суто владними рішеннями, населення отримує їх готовими поза всяким контекстом. Ось іще набір прихованих сигналів трансформації системи, як їх подає згаданий вище Сергій Чупринін:
Сьогодні ми читаємо все це як просто слова, але тоді за ними стояли вчинки, за не тими вчинками — покарання. І влада завжди витончено працює саме над покараннями, оскільки це її головний інструментарій. Нагород на всіх не вистачить, зате покарань у влади — завжди з надлишком... З цієї причини прихованими кумирами будь-якої влади є жорсткі правителі.
Списки жорстких правителів у головах у будь-якої влади сидять як ідеал можливого: «Іван Грозний і Сталін — ідоли тих, хто впевнений, що державна велич без несвободи, без тиранства і страт неможлива. Вони уявляють себе не жертвами, а співпрацівниками тих, хто наводить залізний порядок, будує чергову цитадель. Данило Андрєєв писав: “Відомо, що Сталін був вельми стурбований реабілітацією деяких страховиськ минулого, наприклад Івана Грозного, Малюти Скуратова. І однак про того ж Грозного він зневажливо зауважив під кінець: "Страчує жменьку бояр, а потім два тижні молиться і кається. Хлюпик!". Так, назвати Грозного хлюпиком мав право, мабуть, тільки він”. Інша річ Святий Володимир, він — сказано в “Розі світу” — зумів ще за життя створити противагу “своїй особисто-державній кармі” великим діянням — хрещенням Русі... Демонічні портрети тиранів Данила Андрєєва захоплюють дантівською міццю, врубелівським колоритом, сюрреалістично витонченою виразністю. На відміну від Грозного Сталін, зображений у “Розі світу”, не стає героєм поеми», — пише російський митець Борис Романов у статті «Крилатий міф» у додатку до «Нової газети».
Влада складна своєю небезпекою для населення, у якого часто просто не буває вибору... З радянських міністрів культури той же Чупринін хвалить тільки Фурцеву: «На відміну від її попередника дуболома Миколи Михайлова і наступника лукавого Павла Демічева в ній дійсно було, за словами Володимира Войновича, “щось людське”. Хоча, звісно, правила кремлівської гри вона знала чудово і багато чудових проєктів за службовим обов’язком погубила, але багатьом і посприяла. У цьому, власне, і є призначення чиновника при культурі — допомагати творцям».
Висновок з усіх цих історій весь час один. Життя завжди сильніше за правила. Влада на боці правил, а люди — життя. В одні історичні періоди перемагають одні, в інші — другі.
13 лютого 2025 року Національна спілка журналістів України провела онлайн-конференцію “Українські медіа під час війни: виклики, досвід, майбутнє”, присвячену обговоренню впливу війни на медіасередовище.
Серед основних тем заходу були:
У рамках секції “Історії, які змінюють світ: як журналісти формують глобальну думку про російсько-українську війну” виступив виконавчий директор Академії української преси Андрій Коваленко. Він наголосив на важливості журналістики як інструменту боротьби за правду та її впливі на світову політику.
“Правда – це теж зброя, і сьогодні ми мусимо її захищати також. Якщо ми не покажемо злочини росіян і не розкажемо про них світові, значить, їх ніби не було. Російська пропаганда моментально заповнює новинний простір, перекручує реальність і створює фейкові версії подій. Саме журналісти формують повістку дня, а їхні репортажі можуть впливати на рішення світових лідерів. Ми не носимо зброю, але боремося на своєму фронті, ризикуючи життям заради правди. За час війни в Україні загинули десятки журналістів, як українських, так і іноземних. Вони розповідають історії, які змушують міжнародну спільноту діяти. Якби не було кадрів з Бучі, Ірпеня, Ізюма чи документального фільму '20 днів у Маріуполі', можливо, світ ще довго сумнівався б у тому, що реально відбувається. Правда не може чекати, бо якщо ми її не покажемо, ворог зробить це за нас і перекрутить все на свій лад.” – зазначив Коваленко.
Конференція підкреслила роль українських журналістів у розкритті правди про війну та важливість їхньої роботи для формування міжнародного інформаційного порядку денного.
До уваги всіх охочих!
Академія української преси оголошує тендер «Надання комплексу послуг з виготовлення, пакування, розсилки настільних ігор та інших друкованих і технічних матеріалів».
Ми шукаємо постачальника (-ків) для виконання поліграфічних послуг з друку, закупівлі технічних матеріалів, фасування та відправлення продукції.
Просимо, будь ласка, звернути увагу, що пропозиція складається з двох лотів: лот 1. «Друк матеріалів»; лот 2. «Закупівля технічних матеріалів». Потенційні постачальники можуть подати заявку для надання послуг як у межах одного лоту, так і двох.
Зацікавленим сторонам необхідно підготувати свої цінові пропозиції, заповнивши Додаток 2 відповідно до вимог, зазначених у запиті на пропозиції (ЗП). Детальний опис та умови можна знайти за посиланням: https://www.aup.com.ua/uploads/Request_for_Proposal_AUP_UCSIRP2025.docx
Запропоновані послуги будуть розглядатися та оцінюватися відповідно до повноти пропозиції та її відповідності вимогам ЗП. Вибір буде здійснено на користь пропозиції, яка відповідає вимогам та критеріям оцінки та є найбільш економічно вигідною. На її підставі буде укладено договір. Термін дії договору, який заплановано укласти з переможцем конкурсу – до червня 2025 року.
У випадку зацікавленості, просимо надсилати ваші комерційні пропозиції до 3 березня 2025 року на електронну адресу: y.kulyk@aup.com.ua з темою листа «Друк продукції — Пропозиція».
Роздуми про АІ часто крутяться навколо питання: “Чи стане він розумнішим за нас?” Але, мабуть, важливіше інше: “Наскільки розумним нам його потрібно робити?”.
Колись Ейнштейн сказав: “Ми не можемо вирішити наші проблеми на тому ж рівні мислення, на якому ми їх створили” [1]. Якщо це правда, то створення надрозумного штучного інтелекту (Artificial General Intelligence – AGI) може бути єдиним способом вирішити найскладніші проблеми людства.
Але щоб зрозуміти, яким має бути ефективний кінцевий результат, варто розібратися у природі людського мислення, його обмеженнях і тому, як вони можуть вплинути на програмування алгоритмів AI. Якщо штучний інтелект навчатиметься на людських моделях мислення, чи не успадкує він нашу негнучкість? Ми можемо створити АGІ, який вирішуватиме проблеми інакше, ніж ми, або такого, що імітуватиме наш спосіб мислення – і в цьому прихований вибір. А може варто створити щось принципово інше.
Навігація
Ми любимо думати, що раціональні. Нам здається, що коли сперечаємося чи розв’язуємо складні наукові проблеми, ми застосовуємо чисту логіку. Але це лише ілюзія.
Наш мозок не був створений для об’єктивного аналізу. Він був створений для виживання. Замість того, щоб ретельно розраховувати кожне рішення, ми використовуємо евристики — розумові скорочення, які допомагають нам швидко діяти, навіть якщо вони не завжди точні. Дослідження Тверскі та Канемана «Judgment under Uncertainty: Heuristics and Biases» [4] показують, що більшість наших суджень базуються на приблизних стратегіях, які економлять зусилля, але водночас систематично ведуть до помилок. Простими словами – ми не стільки детально аналізуємо реальність, скільки пристосовуємо її до вже знайомих нам шаблонів. Це економить ресурси мозку, але призводить до систематичних помилок.
Наприклад, у класичному експерименті з ефектом прив’язки [4] учасників запитали: “Чи більше чи менше 10% країн ООН знаходяться в Африці?” Потім їх просили дати власну оцінку. Ті, кому показали 10%, давали значно нижчі відповіді, ніж ті, кому спершу назвали 65%.
Ці ж розумові ярлики (евристики) впливають і на роботу мовних моделей. Упираючись у потужності процесорів, оперативної пам’яті чіпів та обмеженості задіяних токенів, вони не обчислюють ідеальну відповідь, не аналізують інформацію з нуля, а знаходять найбільш імовірний патерн на основі вже завантажених даних.
Ще одна серйозна проблема: навіть коли нам здається, що ми ретельно аналізуємо ситуацію, це часто лише постфактумне обґрунтування вже прийнятого рішення.
Більшість людей не мислять із першопринципів, а просто використовують знайомі зразки з минулого досвіду, культури або соціального середовища [2]. Це означає, що наші рішення не ґрунтуються на раціональному аналізі, а радше на імпульсивному виборі, який ми згодом намагаємося пояснити логікою.
Докази цього можна знайти в дослідженнях про розщеплення мозку [5]. Майкл Газзаніга у 1980-х роках досліджував пацієнтів із роз’єднаними півкулями мозку. Він виявив, що ліва півкуля (відповідальна за мовлення) вигадувала історії, щоб пояснити дії правої півкулі, хоча насправді не знала їхніх справжніх мотивів. Наприклад, коли правій півкулі показували слово “стояти”, пацієнт вставав, а ліва півкуля (яка не бачила слова) виправдовувала це тим, що він “хотів піти по каву”.
Це свідчить про те, що наша свідомість часто працює як “прес-секретар”, який виправдовує рішення, що були ухвалені на іншому рівні. Це не просто особливість людського мислення. Сучасні великі мовні моделі (LLM) працюють за схожим принципом – вони не аналізують реальність, а просто дають найбільш ймовірну відповідь, що вписується в їхню завантажену базу знань.
У книзі “Thinking, Fast and Slow” Деніел Канеман зазначає, що люди впевнені у своїх судженнях навіть тоді, коли вони очевидно помилкові [7]. Це пояснює, чому експерти можуть давати катастрофічно неправильні прогнози, але не сумніватися у власній компетентності.
Якщо наше мислення побудоване на евристиках, чи варто нам прагнути створити АІ, який буде мислити інакше? Чи не вийде так, що справді раціональний штучний інтелект стане для нас незрозумілим і неприйнятним?
Дослідження показують, що люди часто більше довіряють не об’єктивним моделям, а тим, які приймають рішення подібно до них самих. Це означає, що якщо штучний інтелект буде надто логічним і позбавленим людських упереджень, люди просто відмовляться ним користуватися. Такі випадки зараз вже є і навіть у промтах додають інструкції – бути людянішим та враховувати уявлення і потреби аудиторії.
Зараз обговорюють три основних підходи до створення AGI:
Чи потрібен нам АІ, що тільки прогнозує події? Чи такий, що діє? Або ж ми хочемо АІ, який розуміє контекст і адаптується, як людина? Але якщо ми підемо далі, то стикаємося з більш складним питанням: що означає “розумний”, і чи хочемо ми, щоб АІ мислив інакше, ніж люди? Або, можливо, замість того, щоб змушувати імітувати людське мислення, варто зосередитися на створенні систем, які б доповнювали нас, а не повторювали наші помилки?
А якщо AGI буде занадто раціональним, він може ухвалювати рішення, які здаватимуться людям нелогічними з точки зору етики або людських почуттів. Наприклад, що робити, якщо він вирішить, що для виживання людства потрібні жорсткі обмеження свобод?
Більшість людей впевнені, що АІ має бути об’єктивним. Але ось парадокс: якщо АІ навчати на людських даних, він успадковує всі наші помилки. Це вже помічають “найстаріші” користувачі LLM – найпопулярніші мовні моделі стали “лінивими” – тобто вони демонструють небажання глибоко розглядати запит, обираючи найзагальніші відповіді. Це побічний ефект обмежень у навчанні моделей.
Коли OpenAI випустили одну з перших публічних LLM, багато хто очікував, що він буде “чесним і неупередженим”. Але що означає чесність для машини? Якщо його попросити розв’язати суперечливі питання, він намагатиметься балансувати між різними поглядами. Але це теж вибір — він ухвалює рішення не тому, що розуміє, а тому, що так його навчили. Про це ви можете детальніше прочитати в нашій іншій публікації «#8 Парадокс чутливості та цензури в генеруючих моделях» [4].
Якщо ж ми хочемо створити справді незалежний розумний АІ, то чи зможе він уникнути упереджень? Бо якщо AGI мислитиме так само негнучко, як і ми, чи не стане він такою ж перешкодою для розвитку, як і людські обмеження?
Людина не є незалежним раціональним агентом. Ми схильні покладатися на евристики та когнітивні упередження, замість глибокого аналізу просто підбираючи знайомі шаблони. Якщо штучний інтелект навчається на людських даних, то він теж переймає цю особливість. Але що це означає для AGI?
Можливі два шляхи розвитку:
Здавалося б, очевидно, що ми хочемо створити “наставника”. Але чи можливо це?
AGI вже сьогодні має одну з головних особливостей людського мислення – раз сформовані переконання важко змінити. Алгоритми LLM, як і наш мозок, прагнуть стабільності й чинять опір радикальним змінам. Це означає, що ми можемо створити систему, яка не допомагає нам розвиватися, а лише підсилює наші старі ідеї.
Уявімо світ, у якому AGI оптимізує інформацію під наші уподобання так само, як це роблять соціальні мережі. Замість того, щоб стимулювати інтелектуальний розвиток, він буде лише підживлювати вже існуючі переконання, роблячи суспільство ще більш поляризованим.
Тому справжнє майбутнє AGI – не просто в розв’язанні проблем, а в тому, щоб змушувати нас ставити правильні запитання. Якщо він не допомагатиме нам змінювати мислення, то стане не рятівником, а пасткою. Головне питання: чи наважимося ми створити інтелект, що сперечатиметься з нами…
Джерела
https://www.goodreads.com/quotes/320600-we-can-not-solve-our-problems-with-the-same-level
https://gist.github.com/ruvnet/f5d35a42823ded322116c48ea3bbbc92
https://www.aup.com.ua/news/8-paradoks-chutlivosti-ta-cenzuri-v-gene/
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/17835457/
https://fs.blog/michael-gazzaniga-the-interpreter/
https://www.goodreads.com/quotes/1132839-confidence-is-a-feeling-which-reflects-the-coherence-of-the
8 лютого 2025 року, в інтерв'ю для угорського видання Mandiner, виконавчий директор АУП, журналіст Андрій Коваленко поділився деталями щодо поточного стану окупованих територій України та висловив думку про майбутні переговори з Росією.
За словами Коваленка, на переговорах, які плануються у найближчому майбутньому, основним питанням буде потенційна втрата Україною деяких територій у зв'язку з реаліями нинішньої військової ситуації та міжнародної політики. Водночас зазначається, що питання членства України в НАТО та ЄС залишаються відкритими і складними.
Оригніал інтервʼю ви можете переглянути на сторінці видання Mandiner, Нижче публікуємо українську версію, переклад виконаний мовною моделю ChatGPT-4o.
"Окуповані українські території не можна повернути військовими засобами" — Андрій Коваленко для Mandiner
Втрата територій в обмін на безпекові гарантії? Членство в ЄС без перспективи НАТО? Чого українці чекають від майбутнього плану Трампа, який має бути представлений наступного тижня? Ми запитали Андрія Коваленка, журналіста, який три роки працює на лініях фронту.
Кіт Келлог, спеціальний представник президента Трампа в Україні та Росії, скоро представить американський план щодо вирішення війни в Україні. Які очікування українців?
Ми зрозуміли, що змушені вести переговори з росіянами, і це не буде легко для українців. На мою думку, у переговорах буде піднято питання про втрату певних територій Україною, і членство в НАТО також буде складним процесом, ми не знаємо, коли це може статися, можливо, через десять або двадцять років, а може й пізніше. Але для мене найбільш невизначеним залишається питання членства в ЄС.
Трамп і Келлог також зазначали, що російська економіка вже важко переносить б можливість нових санкцій та мит, встановлених Америкою, тоді як Україні доводиться стикатися з реальністю війни. Чи готове українське суспільство до компромісів?
Це дуже важко для кожного українця, але ми зрозуміли, що не можемо повернути окуповані росіянами території військовими засобами, можливі лише політичні засоби.
Якщо президент Зеленський погодиться на угоду про "території в обмін на безпекові гарантії", чи підтримає більшість українського суспільства його?
Важко судити з погляду армії, але більшість цивільного населення усвідомила, що зараз українські війська не здатні звільнити окуповані росіянами території за допомогою військових засобів, тому потрібно шукати політичне рішення. На жаль, реальність така, що ми мусимо закінчити цю війну, втрачаючи території. Так що, я думаю, більшість суспільства погодиться з Зеленським, якщо він так вирішить.
Андрій Коваленко допомагає іноземній телевізійній команді інтерв'ювати захопленого російського солдата.
Якісь наші діти провели три місяці у Польщі, навчаючись. Моя родина з Києва, і спочатку ми говорили російською, але після інвазії я не навчаю дітей російської мови, ми більше не говоримо російською вдома і не будемо. Не можу уявити, що українці коли-небудь пробачать росіянам, і не можу уявити, що ці два народи коли-небудь знову будуть у дружніх відносинах.
Ця війна має бути закінчена, і для цього потрібен стійкий мирний договір. Нам потрібен постійний мир, щоб покласти край цій війні. Усі ми втомилися від війни і хочемо жити в мирі. Ми ніколи не забудемо злочини росіян і будемо пам'ятати кожну їхню злодіянку. Ми захистимо нашу країну, і ніколи не здамося.
Україна є родючим ґрунтом для зростання і розвитку, багата на літій, титан, графіт, уран та інші мінеральні ресурси, не кажучи вже про нескінченні поля зернових. Чи не боїться він, що для Заходу Україна важлива лише через це? Як буферна зона вона стримує росіян, а її ресурси будуть використовуватися західними компаніями?
Це закономірне питання, і воно, звичайно, хвилює українців. Багато хто боїться, що західні компанії вивезуть наші ресурси, тому вони опасаються входу на український ринок. Але є й інший аспект: через війну наша економіка в руїнах, і лише завдяки американській та європейській допомозі вона якось функціонує. Так що єдиною гарантією відновлення нашої країни є поява західних компаній тут.
Фотографії: Андрій Коваленко
29 січня Академія української преси разом із Міністерством освіти й науки України провели міжрегіональний форум «Розвиток медіаосвіти в Україні: регіональний вимір». Онлайн-захід відвідали 850 освітян, бібліотекарів та управлінців із Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської та Харківської областей. «Детектор медіа» розпитав президента АУП Валерія Іванова про результати форуму, рівень медіаосвіти в регіонах України та перспективи її подальшого розвитку, зокрема після припинення американської підтримки багатьох проєктів із медіаграмотності.
— Пане Валерію, Академія української преси вже не вперше проводить такий форум у співпраці з МОН. Як удалося залучити таку кількість освітян, тим більше на онлайн-захід?
— Так, це вже наш п’ятий форум. Ми працюємо з 2010 року і були першими в Україні серед громадських організацій, хто почав займатися медіаграмотністю. До речі, у співпраці й із «Детектором медіа». Також саме з 2010 року працюємо з МОН.
Ми вирішили, що в таких важких умовах, коли війна вже стала такою даністю, люди могли призвичитися і менше звертати увагу на пропаганду та спотворення інформації ворогами. І щоб цього не відбулося, ми вирішили мобілізувати свій актив: учителів та активістів із регіонів. Спочатку ми збиралися офлайн, потім через ситуацію змушені були перейти на онлайн-режим. Останній наш форум присвячений сходу, але ми будемо збирати й північ України. Наше завдання — мобілізувати освітян на протидію ворожій брехні, пропаганді й маніпуляціям, щоб вони так само налаштовували своїх учнів і їхніх батьків.
— Ви наразі фокусуєтеся на тих регіонах, які страждають найбільше не тільки від інформаційних, а й від ракетних атак?
— У нас був і південь, ми збирали освітян з Одеської, Миколаївської, Херсонської областей. Я б не сказав, що тільки в таких областях, ми працюємо всюди, бо в нас немає зараз такого міста, яке було б убезпечене від російських атак. І так само немає міста, яке було б убезпечене від російської пропаганди.
Цього разу форум зібрав 850 учасників. Так, це гарна кількість, але ми звикли до таких показників. Якщо ми проводимо якісь онлайн-заходи, то вони зазвичай набирають по кілька тисяч переглядів. Так що освітян в Україні ще багато. Вони звикли до нас, ми звикли до них, так що ми збираємо великі аудиторії.
— Я думаю, для освітян із різних регіонів це чудова можливість обмінятися досвідом або напрацюваннями. Що самі вчителі кажуть про проблеми, про виклики, з якими вони стикаються?
— Вони ж стикаються в різних регіонах із різними викликами. Якщо ми говоримо про Харківську або Сумську області, то тут виклики в тому, щоб фізично убезпечити дітей. У багатьох містах і селищах діє примусова евакуація. Я тільки минулого тижня з колегами був там, ми підтримували прифронтові газети.
А в інших містах, на заході або в центрі України, це питання стоїть не так гостро, але є завдання убезпечити дітей від дії ворожої пропаганди. Тобто це завдання є у всієї України. Одна з наших цілей — зробити такий собі нетворкінг, щоб освітяни знали одне одного й могли обмінятися досвідом викладання, методиками й інструментами.
З 2015 року ми готуємо журналістів і проводимо тренінги з тактичної медицини, з фізичної безпеки. А для вчителів ми такого не робимо, ми проводимо для них тренінги з ментальної безпеки. Тобто як убезпечити себе, своїх учнів і їхніх батьків від дії ворожої пропаганди.
Онлайн-форум «Розвиток медіаосвіти в Україні: регіональний вимір»
— Чимало проєктів із медіаграмотності в Україні фінансували американські донори. Як, на вашу думку, призупинення цієї допомоги вплине на розвиток медіаосвіти?
— Звичайно, це дуже сумно. Ми звикли працювати в партнерстві з американськими колегами. Але я б не сказав, що це фатально. Ми зараз продовжуємо багато працювати на волонтерських засадах. І, відверто кажучи, ми завжди дуже багато робили на волонтерських засадах, зокрема ще під час ковіду: проводили онлайн-мости, міжнародні великі форуми з медіаграмотності, конференції.
Чому сумно? Тому що це обмежує масштаби роботи. З відповідним фінансуванням ці масштаби були б більшими. Окрім того, є категорія видань, які конче потребують додаткового фінансування. Я маю на увазі прифронтові газети. Тому я виокремлюю саме цей сегмент. Я просто знаю їх, я в багатьох із них був особисто, знаю їхніх працівників. Ці люди працюють на ентузіазмі, але їм теж потрібні якісь гроші, щоб хоч якось прогодувати себе і редакцію. Щоб якось забезпечити дистрибуцію, доставку. Це невеликі гроші, але вони потрібні.
Багато де у прифронтових селищах і селах люди не мають зв’язку, не мають доступу до інтернету, і фактично там є лише два джерела інформації: це газета, яку їм привозять, як правило, раз на тиждень, і чутки.
Я бачив, як у Великій Писарівці (Сумська область) збиралися люди під магазином і чекали, коли привезуть газету. А якщо віддати все на чутки, то ми будемо губити людей. Ми ж і так губимо людей, я маю на увазі не тільки фізично, а й ідеологічно.
Зрозуміло, в державі зараз грошей на це немає. Держава все спрямовує для фронту. І тут донорські кошти дуже потрібні. Я сподіваюся, що це відповідає американським інтересам і що буде поновлено це фінансування. А поки його немає, будемо працювати на волонтерських засадах.
— Соціологічне дослідження Академії української преси та Socioinform показало, що в містах медіаграмотність упроваджується активніше, ніж у сільських громадах. Очевидно, що в деяких селах скрутна ситуація через війну. Але якщо взяти до уваги відносно мирні регіони, в чому причина цього відставання? Невже досі є проблема з технічним забезпеченням?
— Тут є об’єктивні причини. Якщо це велике місто, то, звісно, людям легше зібратися, приїхати на семінар, легше доєднатися до інших людей. У нас села не так погано обладнані, як в інших пострадянських державах. Ми, Академія української преси, допомагали стати на ноги медіаграмотності в інших пострадянських країнах, тому я знаю там ситуацію. Там у селах ситуація технічно гірша, ніж у нас. У нас в основному вони комп’ютеризовані, є інтернет, звісно, окрім тих, де все порушила війна.
Згідно з нашим опитуванням, у селах менший рівень медіаграмотності, аніж у містах, але він усе ж таки на більш-менш пристойному рівні. Головне, що в нас фактично немає таких прогалин, де взагалі б не знали, що таке медіаграмотність, що таке критичне мислення, і вчителі зовсім не були на це зорієнтовані. Дуже приємно, що навіть на уроках точних природничих наук, фізичного виховання, ще зараз буде нова дисципліна «Захист Батьківщини» — там уже є елементи медіаграмотності. Ми пропонуємо навіть на уроках зображального мистецтва інтегрувати елементи медіаграмотності. Тобто в нас медіаграмотність серед пострадянських країн реально на першому місці.
— Чи може медіаграмотність бути окремим предметом?
— Я скептично ставлюся до цього, бо й так дуже велике навантаження. І для мене тут визначальним є досвід західних колег. Ми все ж таки обрали західний вектор розвитку нашого народу, таким чином будемо брати й у цьому з них приклад. Там цей предмет інтегрований у різні предмети, починаючи від мови та історії і закінчуючи фізичним вихованням. Ми йдемо цим шляхом. Окремо медіаграмотність викладається в Україні, але як факультатив і приблизно у 15% шкіл.
— Окрім проведення регіональних форумів, якою бачите подальшу співпрацю з МОН?
— Наша співпраця з МОН має постійний характер, ми зустрічалися фактично з усіма міністрами. Нещодавно зустрічалися з чинним міністром, він чітко розуміє необхідність розвитку медіаграмотності. Ми з ним підписали Меморандум про співпрацю і про основні напрямки розвитку медіаграмотності. Тобто без МОНу ми би змогли зробити набагато менше. А так, в Україні реально побудована система підготовки, прищеплення навичок критичного мислення серед учнів і студентів. У нас реально працює система. Це завдяки співпраці з Міністерством освіти й науки.
— Чи має АУП методичні матеріали для освітян, зокрема тих, хто не брав участі у форумах?
— У нас на сайті в розділі «Наші видання» зібрана унікальна бібліотека з медіаграмотності. Там є конкретні методики з прикладами, планами, як проводити семінари, тренінги з медіаграмотності для активістів, як проводити уроки з медіаграмотності. Різні типи уроків, різні предмети. Різні групи класів. І як проводити заняття серед студентів, теж різних спеціальностей. Ми продовжуємо поповнювати цю бібліотеку, це справді унікально. І вона широко відвідується. Чому мене не дивують великі показники відвідування форумів — бо в нас дуже активні вчителі. І зараз ми продовжуємо публікувати через свої канали найкращі уроки з медіаграмотності. Місяць чи півтора тому ми закінчили черговий конкурс із цього приводу.
У нас є книжки-збірники, плани конспектів уроків. Просто бери й роби. Теоретичних розробок у нас фактично там немає, в нас реальні практичні розробки і їх дуже-дуже багато.
