10 ЛИПНЯ, 1985 — 20 КВІТНЯ, 2024
38 РОКІВ, ЖУРНАЛІСТ
Андрію назавжди 38 років. Його життя обірвалося під час виконання бойового завдання біля села Роботине (Запорізька область).
Для нього війна розпочалася ще 2014 року. Андрій мав загострене почуття справедливості, через що близько до серця сприймав усі політичні розбіжності й чвари українців. Це був щирий патріот, військовослужбовець ЗСУ, бойовий медик стрілецького батальйону. Завжди відстоював ідею незалежності України та активно висвітлював її у своїй діяльності.
Як журналіст писав статті на історичну тематику й публікував інтерв’ю з науковцями в газеті «Факти». До цього працював у виданні «Телеграф»: випускав глибокі інтерв’ю з істориками, які попереджали про вторгнення Росії. У своїх матеріалах також попереджав, що Росія не вважає Україну самостійною державою.
Андрій — випускник кафедри історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Був одним з найкращих студентів на курсі, знав іноземні мови й мав блискучі знання із всесвітньої історії.
Андрій воював за Україну десять років, паралельно працюючи журналістом. Загинув як воїн — на полі бою.
Поховали Андрія на алеї Героїв Лісового кладовища в Києві.
1 СІЧНЯ, 1986 — 1 ЛИПНЯ, 2023
37 РОКІВ, ПИСЬМЕННИЦЯ, ЖУРНАЛІСТКА
Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
Вікторія Амеліна
27 червня 2023 року Вікторія перебувала в Краматорську. Вона супроводжувала делегацію колумбійських журналістів і письменників. У момент удару по місту група вечеряла в ресторані Ria Lounge — і в його будівлю влучила ракета. Усі гості вижили, та Вікторія дістала тяжкі поранення. Лікарі намагалися врятувати її життя, але ураження виявилися смертельними. Через три дні вона померла. Серце Вікторії зупинилося в лікарні імені Іллі Мечникова в Дніпрі.
«Речення стають на диво короткими, розділові знаки — зайвою розкішшю, сюжет замулюється, але кожне слово наповнюється вагомим змістом — це те, що з тобою робить війна», — зазначала Вікторія в одному інтерв’ю.
Улітку 2022-го приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Вікторія стала документаторкою воєнних злочинів Росії: часто бувала в прифронтовій зоні, відвідала багато міст і сіл, звільнених від окупації, збирала свідчення жертв. Паралельно працювала над своєю нонфікшн-книжкою англійською мовою War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War.
Вікторія народилась у Львові. Її перший роман — «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» — увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент-2014». Книжки письменниці нагороджували різними преміями, а тексти перекладали багатьма мовами й публікували за кордоном. Також авторка була лауреаткою премії Джозефа Конрада.
Незадовго до загибелі Вікторія опублікувала в ікс (раніше — твіттер. Прим. ред.) знімок. Вона сфотографувала зруйнований будинок і підписала публікацію: «Я — українська письменниця. Здавалося б, я маю фотографувати книги, мистецтво та свого маленького сина. Але я документую воєнні злочини Росії та слухаю звуки артобстрілів, а не вірші. Чому?».
1 ЧЕРВНЯ, 1974 — 26 КВІТНЯ, 2024
49 РОКІВ, ВІДЕООПЕРАТОР
Юрій загинув допомагаючи. Ризикуючи життям, рятував чоловіків не на броньованій автівці, а на цивільному джипі-пікапі. Перед смертю він евакуював побратимів з поля бою. Сталося це біля селища Керамік Донецької області.
«Наказу не було вивозити. Він почув просто по рації, він не дочекався наказу, можна не можна, він полетів і просто вивіз. Врятував п’ятьох», — каже його товариш.
До мобілізації Юрій тривалий час працював на Волинському телебаченні й на «Громадському ТБ» (Волинь), а також співпрацював із всеукраїнськими телеканалами.
З 2014 року був у самообороні Волині. Туди Юрій потрапив після одного інциденту, який стався на чергуванні. Тоді знімав сюжети для «Нічної варти»: коли поліції знадобилася підтримка, він поклав камеру й почав їм допомагати. З початку російського повномасштабного вторгнення взяв заздалегідь зібраний наплічник і пішов на фронт.
Юрій — лучанин. Він завжди прагнув чогось нового: працював у поліграфії, телеоператором, інкасатором, таксистом. А на своєму мотоциклі об’їздив усю країну, часто брав із собою доньку. Та чоловіка знали в рідному місті як телеоператора, байкера й самооборонівця. На День захисту дітей — на день свого народження — об’єднував байкерську компанію для організацій благодійних акцій у сиротинцях і дитячих будинках.
«“Наш Юрчик” — так його називала бабуся й усі родичі. Він виріс дорослим, але все одно був Юрчиком», — каже двоюрідна сестра.
За місяць до загибелі він купив новий байк — сам собі зробив подарунок на день народження. Цього року чоловік дуже хотів потрапити додому на своє свято й зібрати друзів, навіть заздалегідь відпросився у свого командира. 1 червня Юрію мало б виповнитися 50 років.
Прощалися з військовиком у Луцьку у Свято-Троїцькому соборі, а поховали на алеї Слави в селі Гаразджа.
3 ЛИСТОПАДА, 1963 — 25 ВЕРЕСНЯ, 2023
59 РОКІВ, ФОТОГРАФ
Володимир загинув з фотоапаратом у руках. На камері зберігся його останній репортаж, знятий на позиції української піхоти, де ворог атакував і багато годин вів ураганний обстріл. Сталося це на передових позиціях під Курдюмівкою (Донеччина).
Чоловік фотографував непереможних, незламних і нестримних захисників України. «У їхніх очах ви можете прочитати все, що вони пройшли», — казав він.
Товариші розповідають, що Володимир сміливо лежав перед окопом і знімав їх, поки вони щільно набивалися в яму й забивали набоями магазини. Він мав позивний Джон.
Тієї фатальної ночі росіянам удалося дістати Володимира й інших солдатів точними скидами з дронів. Спочатку поранили п’ятьох, а потім й інших військовиків. На думку товариша, тоді найбільше дісталося Джону. Він не дочекався вечірньої евакуації: три дні його тіло не могли забрати з поля через щільний обстріл.
Володимир народився в селі Реклинець Львівської області, однак він громадянин США. У 2013 році повернувся до України, щоб узяти участь у Революції гідності. З 2014-го знімав героїв на полі бою. Фотограф став одним з людей-талісманів на фронті й віддячував світлинами кожному солдатові, якого зустрічав.
Потрапляв на фронт без жодних дозволів, тому що любив воїнів і легко здобував довіру. Коли було треба, брав до рук зброю або сідав за кермо. Не один раз узяв участь у бойових діях як доброволець. Джон бував на всіх ділянках фронту, він не знав страху й утоми.
Незадовго до загибелі Володимир розповідав, що його часто розшукують родичі загиблих, коли треба знайти їхні останні знімки: «Кілька разів було так, що єдине фото, які залишились про людину на її могилі, — моє. Я відчуваю себе корисним бути там, серед них, і я цим пишаюсь».
24 ЛИСТОПАДА, 1976 — 27 ВЕРЕСНЯ, 2023
46 РОКІВ, ЖУРНАЛІСТ
Після загибелі племінника в боях із російськими загарбниками Андрій вступив до лав 103 окремої бригади територіальної оборони. Пізніше боронив державу на східному напрямку — за свою роботу здобув чимало відзнак.
Під час виконання бойового завдання на Лиманському напрямку його авто підірвалося на міні. Андрій був тяжко поранений, зокрема втратив ногу. Після цього проходив курс реабілітації, проте лікарям не вдалося його врятувати.
«Як відомо, робота журналіста пов’язана зі свідченням того, що відбувається в суспільстві явно і таємно, тому ця професія часто пов’язана з ризиком. Журналісти мають бути реальними свідками правди і свідчити її сміливо в будь-якій ситуації», — писав він у своєму фейсбуку.
Андрій — львів’янин. Навчався в Ліцеї міжнародних відносин імені Василя Стуса, а вищу освіту здобув на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Свою журналістську кар’єру розпочав з посади технічного редактора у виданні «Зовнішньоекономічний кур’єр». А також працював у Львівській міській раді й організовував проведення чемпіонату Євро-2012 у Львові. Він захоплювався футболом і був затятим рибалкою.
З 2015 року Андрій став головним редактором газети «Самооборона», керівником громадської організації «АВТОХАМ» і Міжнародного благодійного фонду «Кришталь».
Чоловік був винятковим патріотом і брав активну участь у подіях під час Революції гідності.
Вічний спочинок Герой знайшов на Личаківському кладовищі.
1 ЧЕРВНЯ, 1998 — 29 ТРАВНЯ, 2024
25 РОКІВ, ЖУРНАЛІСТКА, ПАРАМЕДИКИНЯ
Ірина мала позивний Чека. За два дні до 26-річчя її забрала війна. Сталося це на Харківському напрямку: екіпаж підірвався на міні. Ірина — бойова медикиня батальйону «Госпітальєри», вона присвятила свої здоров’я і молодість порятунку поранених. Не могла жити інакше, вважала, що справжнє життя там, на війні, а тут ілюзія.
«Хочу дітей. Хочу будинок. Хочу садити помідори, але війну закінчити — найважливіше», — казала Ірина.
Чека — львів’янка з родини справжніх повстанців. І ще до повноліття побувала на Сході України. Дівчина була закохана в Донбас: усім казала, що з Макіївки. На війну почала їздити з 2015-го — тоді їй було 16 років.
Волонтерила, розмовляла з місцевою молоддю — намагалася закохати їх у все українське. Знімала фільм про дітей у віддалених селах на Донеччині й Луганщині та записувала, про що вони мріють. Цю стрічку так і не встигли презентувати в Києві, бо показ мав відбутися 25 лютого 2022 року.
У цивільному житті Ірина писала магістерську роботу й була продюсеркою «Суспільного», а також здобула багато нагород і відзнак за публіцистику. Поза роботою працювала над освітніми проєктами, зокрема читала лекції з медіаграмотності. Друзі розповідають, що в ній жило так багато планів, так багато змістів, так багато мудрості й так багато болю.
Щоразу на ротаціях Ірина казала: «Я не знаю, як ми вижили сьогодні». Вона готувалася до смерті — написала заповіт. У ньому просила, щоб на похоронах замість квітів були пожертвування на батальйон і допомогу сім’ям загиблих. З одягу — вишиванка або камуфляж. Також усіх присутніх просила заспівати десять пісень, які вибрала сама.
«Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно продовжується після смерті, то побачимось. Щоб мати силу бути вільною людиною, треба бути сміливим. Бо тільки сміливі мають щастя, і краще ж вмерти біжучи, аніж жити гниючи», — написала Чека в посмертному листі.
9 ЛИПНЯ, 1983 — 7 ТРАВНЯ, 2024
40 РОКІВ, ЖУРНАЛІСТ
Олександр Машлай — доброволець, який брав участь у наступі під Роботиним. Із жовтня 2023 року весь час, без ротації, тримав Авдіївський коксохім, а потім Бердичі. Загинув поблизу селища Желанне (Донеччина).
Олександр, на позивний Гот, служив як молодший сержант у складі 25 окремого штурмового батальйону 47 окремої механізованої бригади «Маґура». Гот працював над забезпеченням звʼязку й був автором-розробником шеврона свого батальйону.
Народився в селі Гоща, що на Рівненщині. Розпочинав свій шлях у громадському житті з Національної скаутської організації України. А згодом працював у Волинській обласній державній адміністрації помічником-консультантом.
За освітою Гот був екологом, а за покликанням — публіцистом, журналістом і революціонером. Свого часу був головним редактором видання «Правий поступ», співзасновником громадської організації «Національний Альянс» й членом політичної партії «За Україну» та громадянської партії «Пора». Друзі згадують його як справжнього націоналіста й активіста всіх можливих патріотичних заходів.
Олександр — активний учасник Помаранчевої революції та Революції гідності. У 2005 році разом з колегами з Національного Альянсу брав участь в опозиційній акції «Чорнобильський шлях» у Мінську. Відбув тоді 10 діб у білоруській вʼязниці, де оголосив і витримав голодування. Потім його депортували.
В Олександра залишилися дружина й двоє синів.
18 ЛИСТОПАДА, 1994 — 25 КВІТНЯ, 2023
29 РОКІВ, ЖУРНАЛІСТКА
На війні Алла з 2014-го. Ще під час Революції гідності долучилася до «Правого сектору». У складі їхнього інформаційного відділу їздила на фронт писати й фотографувати, а згодом демобілізувалася.
З початку повномасштабного вторгнення разом з коханим повернулася на фронт. Алла з позивним Рута служила в 58 окремій мотопіхотній бригаді в мінометній батареї. Працювала з бусоллю й артилерійськими програмами в планшеті з нескінченним потоком цифр під супровід вибухів. Вона загинула внаслідок обстрілу в районі населеного пункту Удачне, що на Донеччині. Героїня померла на руках у чоловіка.
Рута захоплювалася мистецтвом і поезією. Возила із собою приблизно 20 паперових книжок і розповідала, що ховає їх від командира, щоб той не сварився за нераціональне використання місця. Навіть з бліндажа писала радіодиктант національної єдності. Мріяла заснувати власну книгарню.
Алла була з того покоління, що дорослішало на війні й жадібно будувало плани на майбутнє, зазначає її колега.
Вона родом із села Сокіл, що на Волині. У мирному житті працювала журналісткою в медіа «Український тиждень», піарницею у видавничому домі «Комора», а потім редакторкою новин у «Читомо». Також колекціонувала народні прикраси, цікавилася культурним життям та обожнювала котів.
Про війну говорити не любила. Казала, що слова «перемога», «перемагаємо» може сприймати тільки в саркастичному ключі. Алла не розуміла й не толерувала молодих дієздатних жінок, які виїхали за кордон, не маючи дітей. Або чоловіків, які радше втопляться в Тисі, ніж підуть у військо.
«Якого біса ти жалієшся на війну, сама ж туди пішла, хоча могла спокійно сидіти вдома?» — часто запитували в неї. «У тому й річ, що не могла», — відповідала Рута.
11 ТРАВНЯ, 1976 — 13 ЧЕРВНЯ, 2023
47 РОКІВ, ФОТОГРАФ
«Патлатий чувак, який любить ходити і фотографувати по фестивалях та різних масових акціях» — так Роман схарактеризував себе в одному інтерв’ю.
Друзі зазначають, що Роман поєднував у собі цінності класичного ліберала й водночас був прихильником націоналістичних ідей. Він народився та мешкав в Умані, що на Черкащині, господарював на своїй фермі.
З початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт і воював у складі батальйону «Свобода», у лавах бригади швидкого реагування Нацгвардії «Рубіж». Роман був снайпером на позивний Корсар.
«Перше, що вразило, коли я туди потрапив, — це запах. Я колись думав, що пекло має пахнути сіркою. Насправді ні, воно пахне пожежею: спаленими речами, будівлями, меблями, помешканнями людей — всього нажитого, що багато-багато років збиралося людьми, а потім в один момент вщент згоріло. Ось так пахло пекло», — казав Корсар.
Роман усе життя присвятив Україні: багатолітній активіст, захисник української мови, учасник Мовного майдану й Революції гідності, протягом багатьох років член ВО «Свобода».
У звичайному житті був фоторепортером і працював у газеті «Наша віра». Його світлини публікували популярні українські медіа, а відомі фото з Майдану поширювали закордонні видання.
Журналіст став одним з найкращих репортажних фотографів України: зняв на свій фотоапарат тисячі політичних акцій. Саме камера Романа знімала, як «Беркут» 2014 року розстрілював людей на вулиці Інститутській.
Роман пройшов найважчі бої на Сході України, зокрема в Сєвєродонецьку, Зайцевому. Загинув у бою під Бахмутом.
