Володимир Мостовий – фундатор Комісії з журналістської етики, засновник газети «Дзеркало тижня», головний редактор політичного тижневика «Дзеркало тижня» (1994-2011), голова Комісії з журналістської етики (2001-2017).
Ви обрали професію чи вона Вас?
Я обрав, при чому обрав ще в ранній юності і на факультет журналістики вступив тільки з другої спроби, але вже 50 років як працюю в пресі.
Ваш улюблений жанр в журналістиці?
У журналістиці мені подобається судовий нарис. Нині у журналістиці він став дефіцитним жанром і власне небагато журналістів володіють ним.
Дзеркало тижня (ДТ) – справа Вашого життя. Розкажіть про заснування ДТ, чия була ідея?
Це був задум колишнього одесита, громадянина США, Юрія Орликова. Він запропонував зробити дайджест газети «Новое русское слово» («Нью-Йорк» (була заснована у 1910 році). Але ознайомившись із контентом цієї газети ми з Юлею (прим. автора: Юлія Мостова, головний редактор ДТ) сказали, що 32 шпальти великого формату (А2), які будуть містити тільки інформацію про життя діаспори другої-третьої хвилі, не зацікавить читача. Тому ми запропонували робити і матеріали по Україні. На що Орликов відповів, що можете випускати хоч усю газету про Україну, але більше коштів ніж на штат із чотирьох осіб не виділить. Так ми і працювали перші десять місяців, лише чотири редактори відділів, а кореспондентів, як таких, не було взагалі. Поступово ми перейшли до повного випуску про Україну.
Чи впливав пан Орликов на редакційну політику?
Ні, не впливав.
Як ДТ заробляла репутацію?
По-перше, ми прагнули зробити газету дійсно незалежною, і тому ми залучали наших друзів-журналістів, які працювали в інших газетах, але не могли висловлювати там свої думки. За часів президенства першого Кучми, ДТ була своєрідним островом свободи для них. По-друге, ми встановили правило, що ніякі політики та бізнесмени не можуть заступати за смугу наших інтересів та інтересів нашої аудиторії.
Зміна власників… Як колектив ДТ переживав цей період?
Було досить болісно, але, разом з тим, недовго. Завдяки тому, що Орликов забезпечував фінансову сторону ДТ, ми не звертали особливої уваги на економіку газети. А після його смерті вже мусили думати не тільки про контент, але і про економічний бік справи. Маю відзначити, що ці речі взаємопов’язані, ми не кинулися брати якісь замовні матеріали або «лягати» під політичні чи бізнесові сили, і саме цим втримали газету на плаву. Десь у 1997 році отримали приз за кращу газету 1996 року (прим. автора: переможець загальнонаціональної програми «Людина року 97» у номінації «Газета року»). За два роки існування ДТ вийшла на новий рівень. До нас почали звертатися із рекламними пропозиціями.
Скільки разів Вам пропонували продати ДТ?
Десь більше дев’яти разів. П’ять вітчизняних, два німецькі концерни, по одній пропозиції від французьких та норвезьких медіахолдингів. Всі вони хотіли трансформувати газету в журнал, на зразок «News Week». Але нас це не влаштовувало.
Чи відчували Ви тиск з боку влади?
Звичайно, особливо за часів першого і другого Кучми (перша та друга каденції). Від перевірок пожежників до фінансових, навіть КРУ (Контрольне ревізійне управління) приходило із перевіркою, хоча мають право перевіряти тільки бюджетні установи.
Який з українських президентів був найбільш лояльний до Вашої діяльності?
Можна сказати, що кожен, але до певної межі. Коли вийшов сотий номер ДТ нас привітав президент Леонід Кучма, і тоді ж він написав до редакції вітального листа із яскравими побажаннями на кшталт: що я знаю – це газета не для багатьох, вона для тих, хто не розучився думати. Ющенко дуже дружив із редакцією, бував у нас на наших урочистих заходах, але коли ми побачили куди веде пан Ющенко, буквально десь за місяць після інавгурації почали друкувати і критичні матеріали про нього. На що він заявив, що ДТ перетворилася на зливний бачок. Більше ніяких контактів із ним не було.
Через рік після закінчення терміну президентства Кучми він запросив Юлю Мостову і сказав:
- Ти ж такі розумні речі пишеш, невже він (маючи на увазі Ющенка) не читає?
На що Юля відповіла:
- А Ви читали? (Володимир Павлович сміється). Тут він і знітився.
Янукович на 20-ту річницю ДТ написав, що щосуботи він починає свій ранок із читання ДТ, і побажання були дуже теплими. Але на своєму сайті Тетяна Коробова відповіла Віктору Федоровичу: «Якщо ти читаєш ДТ, чому ж ти такий тупий!» З Порошенком якось не склалося, хоч він і запрошував головного редактора ДТ Юлію Мостову. У них була тривала бесіда, але якихось точок перетину не знайшли. Ми надто по-різному дивимося на речі. Я не можу сказати, що відчувається його симпатія.
Чи ДТ прибутковий проект?
Ні. Свого часу мені сказав Вадим Рабінович, що він міг би будь-якої миті купити ДТ, але як бізнесмен ніколи цього не зробить, тому що ДТ ніколи не стане прибутковою газетою. На жаль, надто невеликий сегмент суспільства потребує такої інформації: аналітичної, вдумливої, спокійної, без істерик, без навішування ярликів, не популістської. Колись один політик сказав: «Ваша аудиторія, як бензинова плівочка на воді».
Скільки було судових позовів на ДТ за час її існування?
Тільки приблизні цифри, але за 22 роки існування газети близько 200, чи 200 вже минуло. З них ми програли до 10. Всі інші – виграли.
Чи були у житті випадки, коли хотілося написати з професійної точки зору, але через особистісні чи моральні перепони Ви цього не зробили?
Звичайно. За 22 роки на посаді головного редактора (прим. автора - 4 роки у «Хрещатику» та 18 у «ДТ») було багато всього. Редактор повинен керуватися не своїми принципами та переконаннями, треба виходити з інтересів та потреб аудиторії. Я відчував: те що важливо для мене у конкретний період часу, аудиторія може не сприйняти, це для неї не на часі. Таких тем було чимало, є і буде.
Були теми, які висвітлювати не хотілося, але було поставлене редакційне завдання, яке потрібно було виконувати?
Це було і за радянських часів, і в часи незалежності. В першу чергу, треба керуватися потребами суспільства.
Чи підтримуєте Ви контакти із журналістами чи медіа, які залишилися на окупованій території?
Хіба що з Лілією Буджуровою, яка залишилася в Криму. Я контактую із тими, хто переїхав сюди: з Олександром Брижем (прим. автора: головний редактор газети «Донбас». Після відмови співпрацювати із владою так званої «ДНР», отримавши численні погрози, був вимушений покинути свій дім та переїхати на територію підконтрольну Україні. Зараз проживає в Черкасах). Контактую з тими журналістами, які були у полоні (Макєєв, Червінський, який більше 100 днів провів у полоні). На жаль, ми втратили зв’язок із Миколою Семеним, який більше десяти років був власкором ДТ у Криму.
Чи вважаєте Ви, що для Сходу має бути інша інформаційна картинка?
Крім «Суспільного телебачення Донбасу» (Олексій Мацука), я не знаю адекватного каналу інформування населення на неконтрольованих територіях. Я вважаю, що злочинно затягнули будування телевежі в Чонгарі. Це «заслуга» Мінінформполітики і, в цілому, влади. Що стосується інформування підконтрольних Україні територій, можу виділити газети «Приазовский рабочий» (Маріуполь) та газету «Донбасс» (друкується в Запоріжжі та розповсюджується на території Донецької та Луганської областей). Після вимушеного переїзду головного редактора Олександра Брижа, тираж газети зменшився в десять разів.
Як щодо такого поняття як «патріотична журналістика». Чи має вона місце в цій інформаційній війні?
Мій погляд трохи відрізняється від наших авторитетів у журналістиці. Існують тези, що журналістика – непатріотична професія і журналіст має бути над конфліктом. Я вважаю, що журналістика не просто патріотична, а дуже патріотична професія, але ми мусимо розуміти в чому саме полягає патріотизм журналіста. А він полягає в тому, щоб висвітлювати події об’єктивно. Якщо журналіст бреше, навіть прикриваючись тим, що це робиться заради вищої мети – він не патріот, а робить тільки гірше своїй державі. Але не треба патріотизм в журналістиці плутати із журналістикою відданості, коли заплющуються очі на всякі порушення, тим більше злочини з боку держави, з боку тих самих добробатів чи наших військових. Це псує відносини суспільства і держави, суспільство перестає довіряти журналістам.
Мова ворожнечі. Чи були в редакції чи у Вас особисто сумніви чи суперечки щодо того, як називати події на Сході?
Насамперед, ми розуміємо що ніякої АТО немає, це війна! Речі треба називати своїми іменами. Щодо самих термінів, хвалити Бога зійшли зі сцени «ватники» та «колоради», дрібненькі принизливі терміни. Я згоден з тим, що треба враховувати конотацію кожного терміну. Скажімо, «ополченці» та «повстанці» несуть позитивну конотацію, «бойовики» – негативну. Англійський термін «prorussia rebels» (прим. автора: проросійські бойовики) – мабуть найближче відображає справжній зміст.
Робота з джерелами інформації. Як часто доводиться приховувати справжні імена?
Звичайно, якщо це загрожує нашому інсайдеру, як мінімум звільненням з роботи, а подекуди й кримінальним переслідуванням, ми ставимо псевдонім. Були випадки, коли суд вимагав відкрити джерело, але ми цього не робили. В ДТ є кілька джерел, що роками друкують у нас матеріали, які не всім політичним силам до вподоби.
Чи є в редакції суперечки щодо правильності висвітлення подій?
У нас є планерки, на яких колектив обговорює структуру та контент майбутнього номеру. Такі суперечки бувають, але дуже рідко. Так склалось, що колектив ДТ має спільні погляди на більшість питань. Можна сказати, ми команда однодумців.
Як вони вирішуються?
У нас немає виписаної редакційної політики як документу. Але вона існує на інтуїтивному рівні. Команда знає що можна робити, а що ні.
Дотримання стандартів – необхідність чи правило хорошого тону?
Це цілий букет. Це техніка безпеки, це необхідність. Це можливість журналіста ходити з рівною спиною, не гнутися, а відчувати свою відповідальність перед суспільством. Пам’ятаю, було дуже багато дискусій з приводу другого пункту етичного кодексу журналіста на з’їзді Комісії з журналістської етики (КЖЕ). Він звучить так: «Служіння інтересам влади, а не суспільства, є порушенням професійної етики. Керуватись треба тим, що дасть суспільству найбільш об’єктивну інформацію про події, про персоналії, про погляди, точки зору».
Як людина, що стояла у витоків КЖЕ, та багаторічний її голова, розкажіть про передумови її створення?
По-перше, символічним є те, що комісія народилася у першу річницю зникнення Георгія Гонгадзе. Тоді казали, що свобода слова як така дуже недовгий час тривала в Україні, на початку президентства Кравчука. Але з приходом до влади Кучми і його команди… Кучма, як не крути, був директором найбільшого в Україні військового заводу. Ми розуміємо, які порядки були там і що значило слово гендиректора. Будь-яка критика в медіа сприймалася їм як наруга над його президентськими повноваженнями. На жаль, ця традиція закріпилася і передалася від нього до керівників на місцях і стала масовою. Вже на той час ми знали, що подібні органи саморегуляції існують в усіх європейських країнах. Вони по-різному утворюються, наприклад, австрійський аналог КЖЕ – Рада з преси. Її склад визначається міністром юстиції, але за умови, що він не втручатиметься жодним чином в діяльність Ради. Можемо тільки уявити, чим би це завершилося в Україні. Низька ефективність КЖЕ полягала в тому, що вона не мала ніякого фінансування, навіть членських внесків, а, як кажуть, працювати даром – даром працювати. У розвинених країнах частина фінансування таких комісій йде з бюджету. Нам пропонували такий варіант, але як голова, я розумів: гривня за вхід – десять за вихід. Щоб залишитися незалежними, ми відмовилися від державного фінансування.
Чи платите Вашим джерелам інформації? Якщо не грошима – то хоч гарним ставленням?
Ніколи, жодної копійки. Якщо людина написала цікавий матеріал, навіть не як журналіст, а експерт у своїй царині. Наше гарне ставлення – це публікація матеріалу в ДТ.
Чи були помилки в матеріалах, які вже вийшли?
Звісно, в противагу давали матеріали наших авторів. Або брали інтерв’ю в тієї людини, відповіді або думки якої ми, з якихось причин, ненавмисно перекрутили. На жаль, такі випадки траплялися, і наслідки були дуже відчутними для реноме редакції. Головне – визнавати свої помилки і виправлятися, виносити на суд суспільства
Коли Вас востаннє просили написати замовний матеріал?
Буває, коли просять надрукувати матеріал про просту людину або діяча, в якого ювілей. Якщо це цікаво, ми публікуємо такі матеріали в рубриці «Людина». Буває, що звертаються представники якоїсь політичної сили або бізнес сфери. Тут ми обов’язково починаємо розбиратися, чи це не злив або не зведення рахунків.
Яким чином ДТ перевіряє наведенні факти та твердження?
Якщо не перераховувати усім відомі речі, на кшталт джерел інформації, не п’ять, як це робить БіБіСі, але хоча б три з надійних джерел. Якщо стосується персоналії, ми заходимо навіть в фейсбук і моніторимо пости друзів та інше. Якщо про явища чи конкретні теми – шлях той самий. Перевіряємо у колег, фахівців.
Чи були суперечки з авторами щодо упередженості в матеріалі?
Були, і не раз, і не десять. Якщо автор аргументував, документував, все показував і доводив, ми йшли на зустріч. Я не хочу, щоб ДТ сприймали немов у нас крильця за спиною, в суперечках народжується істина. Але у випадках, коли автора ловили на тенденційності, заангажованості і так далі, ми просто закривали для нього дорогу для публікацій в пресі.
Чи узгоджуєте Ви інтерв’ю із інтерв’юйованим?
Не завжди, але якщо це щось принципове, ми даємо на авторизацію. Адже інтерв’ю це творчість двох – інтерв’юера та інтерв’юйованого. Якщо автор підходить відкрито і щиро, не змінює в тексті принципових речей, не вносить в те, що під час інтерв’ю не говорив, ми пропускаємо. У нас були випадки і з міністрами, і з віце-прем’єрами, коли після їх редакції ми не публікували інтерв’ю.
У чому полягає секрет успіху ДТ?
У повазі до читача, до себе і до своєї газети. Писати красиво, аргументовано.
Автор: Андрій Коваленко
