Виступ доктора філологічних наук, професора, президента АУП Валерія Іванова на презентації «Практикуму з журналістської етики» від Комісії журналістської етики.
Дякую колегам. Найперше хочу наголосити на важливості дотримання професійних стандартів під час війни. Насправді їх треба дотримуватися завжди — незалежно від стану країни та медіа. Але коли медіа під час війни або допомагають суспільству розібратися в тому, що відбувається, або, навпаки, заважають, це стає особливо важливим.
Заклики допомагати державі через пряму пропаганду — вкрай шкідливі. Якщо медіа починають займатися пропагандою, вони перестають бути справжніми медіа. Звісно, пропаганда під час війни може бути потрібною, проте нею має займатися держава, а не незалежні ЗМІ. Інакше вони втрачають довіру та аудиторію. Людей можна обманути лише раз, а потім вони просто перестануть читати чи дивитися такі джерела.
Один із найяскравіших прикладів я бачив за кілька тижнів до окупації Бахмута. Я приїхав туди з португальськими колегами. Діти їздили на велосипедах під обстрілами, і, на щастя, пізніше ухвалили рішення про обов’язкову евакуацію дітей. Нині в місті немає дітей, що правильно й безпечно для них. Друге, що мене вразило: ми з колегами знайшли місце, де люди збиралися отримати воду, — і ці люди ледь не побили нас, вони відштовхували й проганяли нас геть. Це приклад громадян, яких Україна втратила. Звісно, там є історичні та інші причини, але, вважаю, свою роль відіграли й медіа. Вони не давали адекватної картини, яка б ураховувала інтереси саме цих людей.
Медіа мають орієнтуватися на всю аудиторію, а аудиторія українських медіа — це все населення України, а також ті українці, які зараз перебувають за кордоном. Тому, пане Андрію, не ображайтеся, якщо я трошки заперечу: ми повинні фокусуватися не лише на випускниках шкіл журналістики. Адже чимало журналістів прийшли в професію без відповідної освіти, а потім встановлюють власні «правила гри», замість того щоб прийняти наші професійні стандарти. До тих, хто свідомо розміщує неправду, клікбейти та фейки для «хайпу», має бути нульова толерантність, тому що вони підривають довіру до всіх українських медіа.
Пан Отар Довженко згадав дослідження, де ТГ-канали виявилися популярнішими, ніж традиційні медіа, й виникає питання, навіщо тоді дотримуватися стандартів. Дозвольте навести приклад Німеччини: мій добрий знайомий Вернер Теінка, видавець «Frankfurter Allgemeine Zeitung», теж колись переймався щодо нових медіа. Але тепер він переконаний, що аудиторія цінує якісний підхід: вони перевіряють факти, визнають і виправляють помилки. Люди довіряють цим виданням, і тому вони залишаються популярними. В Україні ж, на жаль, далеко не всі розуміють, що журналістські стандарти — це не лише юридичні правила, а й етичні норми, які швидко змінюються та залежать від обставин.
Я критично ставлюся до спроб закріпити професійні стандарти на законодавчому рівні. Зрештою, вони можуть змінюватися залежно від ситуації. Під час війни, наприклад, ілюстрації, пов’язані з пораненими чи загиблими, трактуються зовсім інакше, ніж до війни. Усе це має визначатися професійною спільнотою. Якщо порівняти українські медіа із західними, ми побачимо, що українським ЗМІ ще треба зробити «екзистенційний вибір» і остаточно повернутися обличчям до західних принципів інформування, а не радянської пропаганди. Звісно, і там існують проблеми, проте наші проблеми мають зовсім інший масштаб.
Переглянути відео презентації можна на ФБ-сторінці Комісії журналістської етики
Summary (Короткий підсумок)
Цей текст — виступ професора, президента Академії української преси Валерія Іванова, присвячений важливості дотримання журналістських стандартів, особливо під час війни. Автор наголошує, що пропаганда має залишатися прерогативою держави, а медіа повинні зберігати довіру аудиторії через об’єктивне інформування. Він наводить приклади того, як недотримання стандартів та перехід до пропаганди можуть відштовхувати людей від українських медіа, а також звертає увагу на різницю між професійними стандартами і юридичними нормами. Загальне послання: медіа мають докладати максимум зусиль, аби лишатися достовірними, надійними й етичними, особливо в умовах війни.
