25 СЕРПНЯ, 1980 — 5 ЛЮТОГО, 2023
42 РОКИ, ТЕЛЕОПЕРАТОР
Павло мав інвалідність і трьох дітей. Цих чинників достатньо, щоб не служити у війську, адже це передбачено законом. Проте з початком повномасштабного вторгнення медійник став на захист України.
Позивний Павла — Знахар. Він допомагав побратимам засобами народної медицини. Перебуваючи на позиціях, Павло шукав і заварював трави, якими лікувалися ті, хто почувався хворим. Служив стрільцем у складі 118-ї бригади, у 157-му окремому батальйоні територіальної оборони Черкащини. У вересні 2022-го їхній батальйон спрямували в Полтавську область, потім — у район поблизу Бахмута. У лютому Павло обороняв Вугледар. Там і загинув. За 420 км від рідної Золотоноші, де народився.
Вчився медійник у Канівському училищі культури. Останні 15 років працював у Черкаському корпункті каналу «Інтер». До цього мав досвід роботи в телекомпаніях «Блік-ТВ», «ВІККА», «1+1». Колеги розказують, що Павло при зустрічі завжди протягував руку й усміхався. Щоб отримати красивий кадр, міг лягти на землю, пробратися в гущу подій, залізти на дзвіницю, зняти зі 100-метрової висоти.
Одного разу Павло знімав сюжет про відкриття Свято-Михайлівського собору, що в Черкасах. На 2002 рік це був найвищий православний храм. Щоб зняти плани зверху, Павло разом з колегою, журналістом Віктором Борисовим, залізли під купол.
— У мене перестали слухатися ноги, я пас, боюся висоти, — сказав Віктор.
— Я зніму, — пролунало від Павла. Він тремтячими ногами зайшов на виступ купола, зробив кілька кроків, опустив камеру й зняв усе, що здавалося надзвичайно маленьким унизу.
Павло боксував, був добрим, неговірким і тактовним, професійним і вихованим, людиною дії, а не слів, кажуть друзі. Після зйомок він завжди пригощав колег чимось смачненьким, а потім поспішав до сім’ї — до дружини та трьох дітей, які тепер залишилися без батька.
