17 КВІТНЯ, 1986 — 4 ТРАВНЯ, 2022
36 РОКІВ, ВІЙСЬКОВИЙ ЖУРНАЛІСТ
«Я лежу на дні окопу. Я його викопав разом з побратимами два тижні тому. Вже третю годину криють мінометами та градами так, що голову неможливо підняти. Від розривів вже болить голова. Закурюю безкінечно багато. Раптом настає тиша, в якій відгукується рація. Три танки. Чотири. Женя рахує танки в рацію. П’ять. Я не бачу, але вже все прекрасно розумію. На дев’ятому танку Женя перестає рахувати. Я чую, як танкові снаряди починають розносити будинки. Я хапаю гранатомет і автомат. Стрільба з усіх сторін. Село палає», — писав Олександр Махов за два дні до своєї смерті.
Олександр загинув 4 травня поблизу міста Ізюм Харківської області. Уламок від російського снаряда влучив йому в легеню. З початку чергового путінського вторгнення Олександр пішов на фронт — знову — у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
У 2014-му Олександр на власні очі бачив «русскую весну» в рідному місті. Улітку того самого року вимушено переїхав до Києва. Відтоді їздив на війну як журналіст. У 2015–2016 роках воював у піхоті Збройних Сил України — був мобілізований. Бачив війну з іншого боку відеокамери. Брав участь у бойових діях під Горлівкою — у Зайцевому та Майорську.
Олександр родом з Луганська. Народився 17 квітня 1986 року. Закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. Був військовим журналістом, атовцем, військовослужбовцем Збройних Сил України. Працював кореспондентом на телеканалах «Україна 24», «Дом». Висвітлював події із зони бойових дій, вів подкаст «Воєнкор». Мав відрядження в Антарктиді. Олександр — єдиний журналіст, який перебував на борту літака, що вивозив українців з коронавірусного Уханя.
В Олександра залишився неповнолітній син та наречена Анастасія. Вона розповідає, що на початку їхніх стосунків Олександр попереджав, що багато говорить про війну. Жартував, що може воювати навіть уві сні. Він був шаленим романтиком, писав вірші, дарував квіти. Якось Анастасія прийшла з роботи й побачила на столі коробочку з написом: «Щоб твої ніжки не мерзли», а в ній — шкарпетки. Сам готував вечерю і щоразу запалював свічки. 5 квітня Олександр записав відео, де освідчився Анастасії. Тільки замість обручки тримав кільце від гранати. «Як я могла відмовити чоловікові, у руках якого була граната?» — казала наречена. Перебуваючи на фронті, Олександр телефонував до коханої вечорами. Пара мріяла про власний дім та доньку.
Олександр був сильний, ніколи не скиглив. Він бився 70 днів. До останнього. 9 травня з героєм попрощалися в Михайлівському соборі. Йому було 36. «Я там, де найбільше зараз потрібний», — казав Олександр першого дня війни.
