13 ЛИПНЯ, 1935 — 29 БЕРЕЗНЯ, 2022
86 РОКІВ, ЖУРНАЛІСТКА, ПИСЬМЕННИЦЯ
Це була вже друга війна для Наталії Харакоз. 29 березня в підвалі свого понівеченого російськими ракетами будинку жінка померла. Наталія не хотіла виїжджати з Маріуполя: вірила, що Україна обов’язково вистоїть. Казала, що якщо пережили ту війну, то переживемо й цю.
Востаннє з Наталею говорила онука 2 березня, потім зв’язок пропав. Її квартира вигоріла вщент. Коли будинок було зруйновано, вона ще десять днів прожила в підвалі. Сусіди поховали її у дворі, поклавши в кишеню записку з іменем. Це пізніше допомогло перепоховати Наталію на Старокримському цвинтарі й маркувати могилу.
Народилася Наталія 13 липня 1935 року в грецькій родині. Закінчила Приазовський державний технічний університет, деякий час працювала конструкторкою на заводі. Керувала літературним клубом «Азов’є», у якому майже тридцять років опікувалася маріупольськими молодими літераторами, допомагала їм робити перші творчі кроки. Наталія — членкиня двох національних спілок — журналістів та письменників України. Вона стала першою маріуполькою, яка ввійшла до складу Національної спілки письменників України в 1998 році.
У її трудовій книжці вказано тільки два місця роботи: «Ждановтяжмаш» та редакція газети «Приазовский рабочий». Наталія — авторка низки книжок та сили-силенної журналістських матеріалів, зокрема «Живые нити», «Колокол сердца», «Мариуполь- ские элегии», «Храни столетья миг», «Родные берега», «Клад человека». Наталія писала прозові твори російською та грецькою мовами: повісті, оповідання, ліричні новели, мініатюри, нариси. Її творчість як видатної грекині представили в Музеї історії та етнографії греків Приазов’я в нині окупованому селищі Сартана. Як вправну журналістку, Наталію нагородили Золотою медаллю української журналістики. Як самобутній письменниці їй вручили нагороду «Почесна відзнака НСПУ» та медаль «Ветеран праці».
Останньою книжкою Наталії стала збірка творів «У линии столкновения»», написана спільно з іншими письменниками Донецької обласної організації НСПУ. Книжку презентували 20 лютого — за кілька днів до початку путінського повномасштабного вторгнення. У збірці кілька новел Наталії, серед яких «Весна моря и города» та «Облака над морем». Наталія брала активну участь у житті міста. Була членкинею журі всеукраїнських шкільних олімпіад, що їх проводить Федерація грецького товариства України, членкинею міської жіночої ради, фундаторкою жіночого клубу «Мрія».
У перші дні російського вторгнення Наталія надіслала онуці Анні ці рядки, згадуючи Другу світову війну та порівнюючи її з теперішньою: «Зараз із висоти прожитих років та життєвого досвіду усвідомлюю весь жах того, що відбувається на рідній землі, і хвилююся за дітей, які потрапляють під кулі та вогонь і невинно гинуть. Думаю про мир і спокій на всій землі. Треба не забувати, що ми люди однієї планети. І треба дбати одне про одного, а не піднімати зброю одне проти одного».
13 липня Наталії виповнилось би 87 років. Її онука Анна каже, що цього дня вони вже не печуть разом пирогів, бабуся не смажить курку за якимось особливим рецептом, не пригощає вишуканими солодощами. Не відволікається від застілля що п’ять хвилин на черговий телефонний дзвінок, бо вітали її з усіх усюд. Не розповідає про успіхи й досягнення кожного гостя, не каже, як усіма нами пишається, не згадує своїх батьків і не проводить екскурсу в історію роду. А ще не робить швидкої замальовки про свій настрій і не римує кілька рядків про аромат улюблених троянд.
Наталія бачила прекрасне в усьому, була спраглою до життя. Любила його наповнювати сенсами й навчала цього навколишніх. В одній зі своїх книжок Наталія міркувала: «Багато чи мало нам треба? Спокій, успіх, справжнє визнання, неуявні друзі. Пустельний ранковий берег моря, тиша. Упевненість у завтрашньому дні та мир… та мир».
