22 БЕРЕЗНЯ, 1989 — 29 КВІТНЯ, 2022
33 РОКИ, ЖУРНАЛІСТ
Максим Мединський загинув, захищаючи свою країну, 29 квітня 2022 року під артобстрілом у Харківській області. «Війна триває і триватиме довго. Треба приймати це як факт і не дозволяти збільшити тиск на нас. На жаль, неадекватний сусід розуміє лише силу. Якщо знову розпочнуться бойові дії, я в будь-який момент готовий повернутися на війну», — казав Максим.
Журналіст уже мав воєнний досвід. У 2014 році добровільно прийшов у військкомат. Служив заступником командира мінометної батареї 1-го батальйону. У 2015-му демобілізувався із чітким розумінням, що хоче створити сім’ю. Зараз у нього росте трирічна донька Аліса. «Я готовий іти на війну, щоб донька не жила в совку», — пояснював Максим. Його багато чого не влаштовувало в реаліях, проте ці внутрішні проблеми за жодних умов не можна порівнювати з імовірністю чергової окупації Росією українських земель, вважав Максим. Він ніде більше не хотів жити, окрім як в Україні.
Максим народився 22 березня 1989 року в місті Болград Одеської області. Виріс у військовій сім’ї, батько — військовий журналіст, мати — вчителька за освітою, але теж служила. Друзі його дитинства — діти військових, що, так само як і Максим, змалку мріяли бути десантниками. Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював у пресслужбі Міністерства інфраструктури України, а також у команді, яка допомагала Нафтогазу в газ овій війні та перешкоджанні запуску «Північного потоку-2». Мав справу із цікавими державними проєктами та процесами в енергетиці.
Коли 2015-го Максим повернувся з війни, разом із сестрою Оксаною він випустив книжку «Фотощоденник українського кіборга». Вона про рік журналіста на війні. Про холод і голод заради миру в житті українців. Сестра згадує, що Максим був наставником для неї. Ще від дитинства вчив не боятися нічого. Перед війною вони пішли на традиційні спільні обіди, й Оксана запитала: «Що варто підготувати до початку війни?». Максим просто відвів її в магазин, де вони купили горілку та газовий балон. А через кілька днів підготував своїм дівчатам — дружині, доньці, сестрі — рюкзак із продуктами. Тоді сестрі стало зрозуміло: війни не уникнути, як і не уникнути того, що Максим покине роботу журналіста та відправиться на передову.
«Заважаючи людині діяти так, як вона хоче, можна втратити її ще з більшою імовірністю, ніж на війні, — вважав Максим. Йому не страшно було загинути, він лише боявся втратити життя якось по-дурному. — У моїй країні війна — отже, я маю її захищати, не вагаючись ні на мить», — казав Максим. Йому було 33 роки. Похований 11 травня на Байковому кладовищі в Києві.
