1 ЧЕРВНЯ, 1998 — 29 ТРАВНЯ, 2024
25 РОКІВ, ЖУРНАЛІСТКА, ПАРАМЕДИКИНЯ
Ірина мала позивний Чека. За два дні до 26-річчя її забрала війна. Сталося це на Харківському напрямку: екіпаж підірвався на міні. Ірина — бойова медикиня батальйону «Госпітальєри», вона присвятила свої здоров’я і молодість порятунку поранених. Не могла жити інакше, вважала, що справжнє життя там, на війні, а тут ілюзія.
«Хочу дітей. Хочу будинок. Хочу садити помідори, але війну закінчити — найважливіше», — казала Ірина.
Чека — львів’янка з родини справжніх повстанців. І ще до повноліття побувала на Сході України. Дівчина була закохана в Донбас: усім казала, що з Макіївки. На війну почала їздити з 2015-го — тоді їй було 16 років.
Волонтерила, розмовляла з місцевою молоддю — намагалася закохати їх у все українське. Знімала фільм про дітей у віддалених селах на Донеччині й Луганщині та записувала, про що вони мріють. Цю стрічку так і не встигли презентувати в Києві, бо показ мав відбутися 25 лютого 2022 року.
У цивільному житті Ірина писала магістерську роботу й була продюсеркою «Суспільного», а також здобула багато нагород і відзнак за публіцистику. Поза роботою працювала над освітніми проєктами, зокрема читала лекції з медіаграмотності. Друзі розповідають, що в ній жило так багато планів, так багато змістів, так багато мудрості й так багато болю.
Щоразу на ротаціях Ірина казала: «Я не знаю, як ми вижили сьогодні». Вона готувалася до смерті — написала заповіт. У ньому просила, щоб на похоронах замість квітів були пожертвування на батальйон і допомогу сім’ям загиблих. З одягу — вишиванка або камуфляж. Також усіх присутніх просила заспівати десять пісень, які вибрала сама.
«Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно продовжується після смерті, то побачимось. Щоб мати силу бути вільною людиною, треба бути сміливим. Бо тільки сміливі мають щастя, і краще ж вмерти біжучи, аніж жити гниючи», — написала Чека в посмертному листі.
