Пйотр Андрусечко: «Найголовніший стандарт, яким журналісти нехтують з певних причин, – це перевірка, перевірка, перевірка»

26.06.2017  

Пйотр Андрусечко – військовий журналіст, який висвітлював конфлікти на Балканах, Придністров’ї, Грузії. З 2013 року працює в Україні як кореспондент польських медіа, підготував значну кількість матеріалів про події в Україні: на Майдані в Києві, Криму та на Донбасі. З квітня 2014 є журналістом «Gazeta Wyborcza». Протягом 2014-2015 років постійно перебував в зоні збройного конфлікту в Донецькій області, часто давав коментарі безпосередньо з поля бою. Лауреат премії Гран-Прес «Журналіст року 2014» (Польща).

У 2003 році Ви захистили докторську дисертацію. Що стало причиною того, що Ви відійшли від наукової діяльності й почали працювати в полі?

Насправді, я вже кілька років працював паралельно у сфері журналістики. Мене спонукали події, які відбувалися в той час в Україні (Помаранчева революція 2004 року). Пізніше так сталося, що я потрапив на кінець війни у Грузії (2008 рік), де я так само передавав інформацію. Я слідкував за подіями в Україні, Східній Європі і, звичайно, коли у 2013 році почався Майдан, я вирішив приїхати сюди і залишився тут до сьогодні. Тоді я почав співпрацювати із значною кількістю великих медіа, тому що до того моменту я писав тільки у спеціалізовані (тематика Східної Європи чи України). Це був часопис «Нова Східна Європа», дуже відомий в Польщі, який займається країнами пострадянського простору. Я з ними до сьогодні постійно співпрацюю. Ще раніше у 2012 році я став головним редактором українського журналу, який видається у Празі (Чехія). Це україномовне видання для тих, хто розмовляє українською, але живе в Європі, а не в Україні. А в 2013 році через події на Майдані я вже повністю переключився на журналістику.

Конфлікт на Донбасі – не перший військовий конфлікт, який Ви висвітлювали?

Так. Насправді мені цікаві конфлікти ще й з наукової точки зору. Вперше я побував в умовах конфлікту у 1995 році на Балканах. Так само я досліджував проблему Придністров’я. І у 2008 році вже потрапив до Грузії.

Ви були одним з перших журналістів, які працювали у захопленому сепаратистами Слов’янську. Скажіть, як до Вас ставилися люди, чи одразу Ви казали, що працюєте журналістом?

Так, у більшості випадків я одразу це казав, до того ж видно, що я не місцевий. При тому, що в той час на тій території люди ставилися до чужих із пересторогою, навіть з агресією. Був такий момент, коли вже почалися бойові дії, почалася облога Слов’янська, і я мав пряме включення, яке мені довелося перервати через натовп, який збирався навколо мене, щось кричав та фактично зірвав мені цей ефір.

Проросійські бойовики… Чи спілкувалися Ви з ними? Яке ставлення у них було до іноземного журналіста?

Так, я спілкувався. Ставлення змінювалося під час конфлікту. Вперше я їх побачив у Слов’янську. Для мене було проблемою підтвердити чи це росіяни, чи ні. Зрештою, у Слов’янську нам це вдалося. Пізніше я їх зустрічав у Донецьку, вони сиділи у кафе, розмовляли і розповідали звідки вони. Восени 2014 року я бачив кавказців, зокрема, осетинців, які взагалі не приховували того, що вони є найманцями Росії. Ставлення знову ж таки було різним.

Ви неодноразово відвідували Крим. Скажіть, у порівнянні з Донбасом, де було важче працювати?

Як не дивно, мені здається, що якщо йдеться про Донбас, підконтрольний Україні, то важче працювати у Криму. Хоча я вже давно не був у Донецьку, останнього разу це було в грудні 2015 року. Але регулярно відвідував Крим. Там більший контроль російських служб. Як тільки вони бачать твій паспорт, то одразу з’являється уповноважена особа, що веде з тобою діалог, іноді навіть і по три години. І на виїзді те ж саме. Є багато незаконних речей, які вони пояснюють тим, що це кордон. Крим здається закритою територією, достатньо мілітаризованою, де певні цікаві теми для журналістів викликають занепокоєння місцевої влади.

Чи потрібно отримувати акредитацію, щоб працювати в Криму?

Для того, аби потрапити на територію Криму мені потрібна віза. І одразу я беру й візу журналіста, яка дозволяє працювати на території Росії.

Ваше ставлення до ситуації з «Миротворцем»?

Це дуже погана справа, яка викликала негативні відгуки і в Україні, і закордоном. Для мене подібна практика незрозуміла, просто жахлива ситуація, коли нас кинули в один мішок разом з російськими журналістами, і ніхто не розумів суті нашої роботи. А що найгірше, це те, що публікація тих списків провокувала звинувачення колег, немов би ми є якимись колаборантами, що співпрацюють з сепаратистами. Це питання стосується суті нашої роботи, а вона полягає в тому, щоб показати, що відбувається, і ми будемо завжди намагатися потрапити туди, куди вдасться потрапити. Мене ніколи за руку там ніхто не водив, не казав що я маю писати, я завжди намагався отримати інформацію з незалежних джерел і описував ту реальність, яку бачив, тобто робив те, що робить кожен нормальний журналіст.

Чи співпрацювали Ви з українськими військовими, чи мали досвід спілкування, можливо є якісь особливості роботи з ними?

Так, з самого початку бойових дій я почав їздити на українські військові позиції. Часто спілкувався з прес-офіцерами. Варто сказати, що це різні люди. Більшість намагалася допомогти. Усе як на війні – буває дуже нервово. Наведу приклад з-під Маріуполя. Це був кінець серпня 2014 року, коли бойовики йшли на Маріуполь, а ми чомусь, не пам’ятаю, їхали у напрямку Широкіне. Я цього ніколи не роблю, але чомусь тоді, коли ми заїхали на блок-пост, у моїх руках опинився фотоапарат, мабуть я звільняв місце на карті пам’яті. Один з українських військових взяв фотоапарат на перевірку, і це закінчилося тим, що в певний момент він робить крок назад, націлює автомат на нас та вигукує: «Сепари з машини!» Ми почали кричати, що ми журналісти. Як виявилося у мене в фотоапараті був кадр з Донецька (липень 2014 року) з прес-конференції Бородая (прим. авт.: Олександр Бородай – на той момент голова Ради міністрів так званої ДНР). Але коли ми пояснили, все було гаразд. Це ситуації, які виникають завжди у зоні бойових дій.

Кого з українських журналістів, які працюють на Донбасі, Ви можете виокремити?

Я мав щастя працювати з багатьма журналістами, прізвища яких я не буду називати, так як вони працюють анонімно. Але я пам’ятаю один із серйозних випадків, коли поряд були Анастасія Станко (Громадське ТБ) та Костя Ревуцький (фрілансер, активіст). Анастасія – одна з небагатьох українських журналістів, яка дуже добре розуміється у ситуації на Донбасі, тому що вона регулярно там буває, і її бачення тих проблем спонукає до певної дискусії та роздумів.

Які українські медіа Ви дивитеся або читаєте?

Тут є проблема… Я перестав дивитися. Був час, коли я навіть у Польщі постійно дивився українські телеканали. З моменту початку війни я перестав це робити. По-перше, це брак часу, по-друге, мені здається, що дивитися ток-шоу немає сенсу, бо я не відчуваю від них жодного позитиву. Натомість більшість інформації беру з інтернету. Дивлюся окремі випуски «Громадського ТВ», читаю матеріали «Громадського», іноді «Українську правду», рідко слухаю «Громадське радіо».

Чи вважаєте Ви, що для Сходу України повинна бути інша інформаційна картинка?

А чому має бути інша? Те, що робить журналіст має бути для громадян усієї країни. Не бачу різниці між Донбасом та рештою території України. Я думаю, що населення, яке там є, хоче більш ретельно перевіреної інформації. Насправді, ми з вами знаємо, що під час конфлікту з’являються такі медіа, які нагадують пропагандистську машину. Можливо, це природний процес, але пропагандою багато не зробиш. Не можна трактувати населення своєї країни, як таких, якими можна маніпулювати. Це величезна помилка. Вони перестануть вірити мас-медіа, і це є проблемою нашого часу, причому не лише України.

Журналістика – це патріотична професія?

Журналіст може бути патріотом. Але це трохи інше розуміння. Для мене більшим патріотом є той журналіст, що подає правдиву інформацію, не приховує поганих речей. Той, хто показує проблеми – робить набагато більше для своєї країни, ніж той, хто приховує їх. Повністю об’єктивної картинки навряд чи вдасться колись досягнути, та в міру можливостей журналіст має відображати те, що він бачить, те, що він може перевірити. Ми іноді можемо помилитися, таке з усіма буває, але інша справа, коли журналіст спеціально подає викривлену або неправдиву інформацію. Тоді для мене така людина не є журналістом.

Можете виокремити стандарт журналістики, що грає головну роль для Вас?

Крім того, що я сказав, є такий найголовніший стандарт, але часто трапляється, що журналісти нехтують ним з певних причин – це перевірка, перевірка, перевірка.

Чи були ситуації, коли доводилося брати інтерв’ю з обох сторін конфлікту, чи свідомі того вони були, яке виникало ставлення?

Я не брав інтерв’ю у бойовиків. Я зрозумів, що від того, яке у них до нас ставлення, це інтерв’ю не матиме сенсу для мене. Це буде просто набір пропаганди. Звісно, ми таких матеріалів не публікуємо. Я можу з ними спілкуватися, але то не є форма інтерв’ю. Коли я їзджу на ту територію, мене більше цікавить, що відбувається зі звичайними людьми.

Інколи журналістів підозрюють у ненавмисному або навмисному розголошенні інформації. Хто відповідальний?

Я розумію, що такі випадки можуть бути, але вони виникають через непрофесійність самих журналістів. Іноді мені здається, що це спеціальні дії когось з військових, які просто намагаються заважати нашій роботі. Я думаю, це природній процес, бо американська армія так само намагалася заважати роботі журналістів у Афганістані чи Іраку. Цей конфлікт між журналістами та військовими є завжди. Але серед журналістів, яких я знаю, не пригадую нікого, хто б показав реально військові таємниці.

Чи є самоцензура під час написання матеріалів на тему конфліктів?

Потрібно розуміти, що є ситуації, коли безпека людини, про яку ти пишеш залежить від тебе. Іноді заради безпеки ти змінюєш деякі факти, пов’язані з героєм сюжету.

Чи дає статус громадянина країни, яка не є учасником конфлікту, якісь преференції в роботі?

Так, звичайно. Ми маємо можливість працювати по обидва боки. Але, з іншого погляду польський паспорт не дуже добре сприймається з тієї сторони. Бували такі моменти коли до нас виникало багато питань, багато агресії. Коли я був у Донецьку мене затримали люди у військовій формі, і віддаючи паспорт, один з бойовиків повернувся до мене і сказав: Ну извини, у тебя просто х__вый паспорт.

Чи є у Вас словник-шаблон термінології для висвітлення теми конфлікту?

Так, звичайно. Якщо повертатися до стандартів – це одна з проблем. Те, що відбувається на Сході України у себе в редакції ми називали словом «війна». А з іншого боку ми не вживаємо термін, який популярний в Україні – «терористи», тому що є дефініція тероризму, і важко усіх тих, хто воює по той бік, назвати терористами. Найчастіше вживаємо формулювання «проросійські бойовики». У Польщі достатньо багато журналістів, які не перший рік займаються Україною, Росією і взагалі пострадянським простором, і вони розуміють одразу хто є хто. Якщо ми пишемо певні терміни, то завжди намагаємося знайти залізні докази того, що це саме ці, а не інші. Я не скажу, що ми у редакції використовуємо якийсь словник, радше ця термінологія є природньою для висвітлення конфлікту.

Пару порад журналісту, який збирається їхати у зону конфлікту та висвітлювати ці події...

По-перше, відповісти самому собі, що він хоче там робити. Чи дійсно йому потрібно там бути? Чи він хоче більше працювати у темі цивільного населення. Важливе питання безпеки. Усі журналісти, з якими я спілкуюся, достатньо добре підготовлені з точки зору безпеки. Це й технічне забезпечення, бронежилет, що завжди потрібно носити з собою. Адже ніколи не знаєш, коли це може врятувати життя. Треба слухати військових, місцевих. Вони добре знають територію, ситуацію, яка там відбувається. Може не бути інтернету, електрики, потрібно бути підготовленим до цього. Я вважаю, що жоден матеріал не є вартим життя журналіста. Не потрібно надто ризикувати. З іншого боку, я розумію, що є випадки, коли потрібно бути близько, де є небезпечно, бо інакше матеріал не зробиш. Це питання психологічної підготовки. Чи ти спроможний працювати у таких умовах, чи тебе не паралізує страх, коли почнеться обстріл й будуть свистіти кулі над головою. Це не лише питання безпеки твого життя, а й життя інших, оточуючих тебе, адже своєю неадекватною поведінкою ти можеш підставити інших. На передовій я ніколи, наприклад, не користуюся диктофоном, бо на це немає часу. Під рукою завжди є блокнот, коли можеш записати щось найважливіше. Але з власного досвіду знаю, що найголовніше завжди не у блокноті, а те, що відфільтрував твій мозок і залишив у пам’яті.

Автор: Андрій Коваленко

envelopetagclockmagnifiercrosschevron-uparrow-leftarrow-right