Олексій Мацука – український журналіст, засновник Суспільного телебачення Донбасу. Ведучий Радіо Свобода з 2014 року. У 2014 році увійшов до рейтингу «100 героїв інформації», який вперше опублікувала організація «Репортери без кордонів». Також у 2014 році був нагороджений міжнародною премією International Press Freedom Award від організації «Канадські журналісти за свободу висловлювань». Через численні погрози та переслідування був вимушений переїхати з Донецька до Києва.
Як реагують люди на Сході України, коли Ви представляєтеся журналістом? Ви одразу це робите чи намагаєтеся якось познайомитися?
Ні, одразу. Одразу кажу, що я журналіст, яке медіа я представляю. Пояснюю, що роблю репортаж на таку-то тему, і після цього починаю спілкування, якщо людина не проти. Інакше ми не працюємо.
Проводячи паралель між 2013 роком (до початку подій в Україні) та сьогоденням, наскільки помітна різниця у роботі журналіста на Донбасі?
Якщо проводити паралелі, то звісно стало складніше. Якщо раніше була цензура з боку міських адміністрацій, міського кримінального бізнесу, то зараз є ще й цензура з боку військових адміністрацій, військових прокуратур і та ін. З’явилося більше тих, хто давить на журналістів. Це і правоохоронні органи, і адміністративні. З іншого боку, суспільна думка, яка вимагає визначеності з багатьох питань, яка бажає бачити біле та чорне. Аудиторія, що хоче читати лише те, що відповідає їх інтересам та ідеям. Раніше такого не було, усе було більш вільно. Можна констатувати, що саме на Донбасі ситуація із свободою слова погіршилася.
Чи бачите Ви якісь преференції в роботі провладних журналістів?
Тільки те, що вони з бюджету стабільно отримують гроші та забезпечені фінансуванням на рік, не вишукуючи ресурси із інших додаткових джерел бізнесу чи донорів. Це єдина преференція. В іншому, звісно, більше мінусів. До плюсів ще можна додати те, що штаби АТО чи інші відомчі органи краще надають їм доступ до зони конфлікту, тому що вони лояльні до адміністрації. Влада знає, що провладні медіа можуть піти на уступки по тому чи іншому матеріалу.
У ситуації з тим же головою Донецької ОДА П. Жебрівським є така думка, що у нього достатньо проблемно взяти інтерв’ю незалежним журналістам. І просто існують ті, які мають «легкий доступ».
Так, це є. У першу чергу отримують доступ до влади люди, які готові писати компліментарні інтерв’ю та матеріали, які популяризують чиновників рівня Жебрівського. Але що стосується незалежного аудиту владної діяльності, то, як і за попереднього президента, це не вітається. Таке враження, що влада закрита і хоче бути закритою, не змінюючись зсередини. Очікували, що Євромайдан приведе до якісних змін, але поки що не привів. І навіть у кількісних показниках. Наприклад, чиновників на Донбасі стільки ж, як до Євромайдану. Не дивлячись на те, що половина Донбасу не є підконтрольною Україні. Тобто ні якісних, ні кількісних змін я, наприклад, так і не бачу.
Чи були випадки, коли через певні особистісні мотиви Ви відмовлялися від створення якогось матеріалу?
Ні, у мене такого не було. Все, що ми плануємо для публікації, – ми робимо. Єдине, в чому я сумніваюся, так це в тому, залучати якогось конкретного експерта. Якщо тема обрана, і ми її розкриваємо, внутрішні аспекти на мене не впливають.
Чи були теми, які не хотілося висвітлювати?
Я висвітлюю все, що привертає суспільну увагу. Хочеться чи ні, але якщо тема в фокусі, і наша редакція так вирішує, то ми це робимо. Але якщо щось викликає сумніви, то ми колегіально приймаємо рішення. Загалом можу сказати, що ще не було такого, щоб я змушував себе чи відмовлявся від висвітлення якоїсь теми.
Чи подаєте Ви дві точки зору в матеріалі?
У всіх своїх матеріалах ми подаємо дві і більше сторін, різні бачення ситуації. Завжди.
Чи не вважаєте Ви, що надаючи слово, Ви підтримуєте інтерес і легітимність невизнаної влади?
Не вважаю. Я думаю, що глядач і читач самостійно може зробити висновки. Якщо ми будемо мовчати, то це нічого не змінить, та й як журналісти можуть замовчувати щось? Це вже не журналістика, а редактура рекламного буклету.
Чи підтримуєте Ви контакти з журналістами чи медіа, які залишилася на окупованій території?
Безумовно, підтримую.
Чи читаєте Ви їхні матеріали?
Так, читаю.
Якщо Ви бачите, що ці матеріали недостовірні, чи ставите собі за мету показати істину?
Зараз ми плануємо запустити таку рубрику як «Фактчекінг» за матеріалами ДНР-івських та українських медіа. Будемо розкривати недостовірність інформацію, якщо вона міститься в цих матеріалах.
Яке у Вас ставлення до українських медіа в цілому?
Скоріш за все, критичне. Тому що я бачу контент, який як журналіст, оцінюю скептично. Часто не розумію для чого і для кого він продукується. Ми бачимо велику кількість програм, присвячених Донбасу, але при цьому незрозуміло для кого вони створені: для жителів Донбасу чи інших регіонів України? Незрозуміло чому говорять про одні речі і мовчать про інші? Контент – це відображення нашого життя, тому він і споживається. Але є і хороші прояви мас-медіа, які подобаються. Особливо, коли використовуються нові digital-технології, зокрема, зйомка 360 градусів та дронівські зйомки.
Чи вважаєте Ви, що для Сходу України має бути інша інформаційна картинка?
Ні, я так не вважаю. Там живуть такі ж люди, як і скрізь. І робити якість спеціальні ефіри, як їх у нас називають, це принизливо для них.
Чи достатньо висвітлюється тема територіальної цілісності України у медіа?
Як я бачу за даними досліджень, тема проведення АТО на першому місці за частотою згадувань. Ми обираємо спектакль з двох актів. І якщо перший акт для нас, як журналістів – це показувати пожежу, яка зайнялася, війну, яка триває, то потрібно думати одразу й про другий акт – це наслідки того, що відбувається. Це люди, які десятиліттями будуть жити з травмами, ветерани, які повернуться з фронту, наслідки інфраструктурних руйнацій – це все другий акт. І я вважаю, що сюжетів так званого другого акту дуже мало в Україні. Усі сконцентровані, в основному, на першому, який є швидким, має миттєві наслідки «тут і зараз». Наслідки ж другого акту будуть десятиліттями, і такі медіа, як наше, якраз сконцентровані на другоактності цієї дії. Зараз ми працюємо вже після антракту, хоча багато колег ще до нього не дійшли.
У вас в редакції були розбіжності у тому, як називати події на Сході?
Звісно були. Спочатку ми використовували слово «терорист», але коли побачили, що це ніяка не антитерористична операція і ніяка це не швидка відповідь з боку центральної влади, що ці події розгортаються на довгий час, то змінили тактику. По-перше, ми звернулися до міжнародного досвіду, тому все це було нове і невідомо було, як правильно на це реагувати. За перші два місяці ми відмовилися від багатьох термінів, переглянули наш кодекс правил, термінологію, використали нові підходи до опису ситуації. Багато в чому спирались на дані, рекомендовані відділом по роботі з пресою ОБСЄ. Самим складним для нас було те, що ми є представниками тієї території, на якій відбувається конфлікт. До цього часу багатьом журналістам важко описувати ситуацію нейтрально, тому що вони залежать від власної емоційної оцінки. Та все ж для нас головне – професійний контент і те, що ми можемо інформувати людей, які живуть там чи виїхали, та тих, хто ніколи там не був. Їх не хвилює наша особиста травма, особистий біль, тому я обираю спосіб професійного інформування. Тому ми використовуємо термін «сепаратисти», «незаконні збройні утворення», «незаконні громадські організації – ДНР, ЛНР», «незареєстровані організації Донецька республіка та Луганська республіка», «збройні сили угрупувань», тобто більш напівформальні терміни. Ми вже не використовуємо «терористи», «бойовики» (тому що це слово використовується з боку ДНР по відношенню до української армії і воно саме по собі прийняло достатньо яскраве емоційне забарвлення).
Чи звинувачують Вас у виправданні сепаратистів?
Ну, чомусь нас постійно звинувачують. Зрозуміло, що є різні трактування того, що відбувається. Наше завдання – проінформувати нашу аудиторію про те, що відбувається. А для того, щоб картина дня була повна та зрозуміла, необхідно звертатися до різних джерел інформації. Для нас усі джерела інформації, що існують, є джерелами інформації. Винятків тут не існує. Кремль, Адміністрація президента України, офіс Олександра Захарченка – це все джерела, з яких журналіст отримує інформацію.
На неконтрольованих територіях у Вас залишилися родичі та близькі. Чи немає у Вас хвилювання чи страху за те, що вони можуть постраждати через Вашу професійну діяльність?
Звісно, що є. Але ці ризики я для себе оцінив, і всі мої близькі та знайомі теж. У цілому 62 % сімей Донецької області розділені лініями розмежування, мій випадок не унікальний, для Донбасу на сьогоднішній день це реальність.
Чи були якісь спроби впливу на Вашу журналістську діяльність через родичів?
Певні факти є з цього приводу, але я про це не говорю, не афішую цього.
Чому Ви не хочете отримати картку ВПЛ?
Я не знаю… Я не відчуваю себе біженцем, хоча звісно з ідеологічних, політичних, журналістських та інших причин я ним є. Але розумієте, тут же не картка головне, а впевненість в тому, що буде адекватне сприйняття нашої діяльності. Загалом у мене немає конкретної відповіді на це питання.
Чи є складності з Вашим місцем реєстрації при перетині блок постів?
Так, зазначене місце реєстрації впливає на мене як на громадянина в першу чергу. Потім, коли вони дізнаються, що я журналіст, були випадки, що запитували чи ми не на сепаратистське медіа працюємо. Це створює реальні проблеми при перетині блок постів, тому що там не існує презумпції невинуватості. Навпаки, є презумпція винуватості. Вони відкритим текстом можуть заявити, що вас потрібно розстріляти, фільтрувати, перевіряти і т.д. і це враховуючи те, що у Донецьку я не був уже три роки.
Коли Ви показуєте посвідчення журналіста, воно допомагає чи навпаки погіршує ситуацію?
Коли як. Якщо показуєш посвідчення без паспорта, то допомагає, якщо з паспортом, особливо коли бачать, що це «Громадське телебачення Донбасу» чи газета «Донецька правда» чи сайт «Новини Донбасу», то багато сприймають нас як працівників сепаратистських медіа.
Як Ви оцінюєте роль журналістських неурядових організацій?
Позитивно. Це спосіб впливу на стейкхолдерів, які нав’язують нам нові правила акредитації. До того ж у нас є спільний орган між журналістами для зустрічей з СБУ, МВД та іншими силовими структурами. Там ми інформуємо їх про факти порушення режиму пропуску або утисків. Зрозуміло, що єдиний спосіб захисту у журналістів – це солідарність.
Як часто доводиться приховувати дійсні джерела інформації?
Ті хто працюють у Донецьку – завжди.
Чи зверталися до Вас правоохоронні органи з вимогою розкрити джерела інформації?
Зараз ні. Але були запити про розкриття джерела, коли мова йшла про відео з сепаратистських заходів, де були тільки прихильники ДНР.
Чи часто у редакції виникають суперечки з приводу стандартів висвітлення інформації?
Іноді буває, особливо щодо трансляції думки штабу АТО. Вони дають повідомлення, які перевірити по суті ніхто не може. У нас є колективний орган, обговорення, в ході яких ми вирішуємо подібні ситуації.
Якби суд виніс рішення про зобов’язання розкрити джерело інформації, чи розкрили б Ви його?
Не знаю. У нас таких прецедентів не було. Треба брати до уваги ситуацію. Не факт, бо може бути так, що для журналіста це може означати судове переслідування.
Для журналіста дотримання стандартів професії – це необхідність чи правило хорошого тону?
Необхідність.
Чи були у Вас випадки, коли ви платили за інсайдерську інформацію (можливо це не гроші, а щось інше)?
Були.
Чи були у Вас помилки у матеріалах, які вже опубліковані. Як Ви їх виправляли?
Ми вибачаємося перед нашими читачами, глядачами. Ми даємо протокол засідання нашої редколегії, де видно що кожен сказав з цього приводу. Ми можемо виправити матеріал, закрити попередній і дати новий.
Хто Ви за професією? Коли з’явилася зацікавленість журналістикою?
Я магістр політичних наук, до того ж закінчив аспірантуру на кафедрі філософії. В університеті видавав газету про життя на факультеті. З третього курсу почав працювати в інформаційних агенціях. А вже потім у 2004 році з групою колег створили сайт «Новини Донбасу», який функціонує до цього часу. Потім все закрутилося, і я не міг піти з журналістики.
Перше місце роботи, перший гонорар?
«Українські новини», (сміється) не пам’ятаю яким був гонорар.
Як виглядає типовий день журналіста?
Стрічка новин одразу зранку, всі записи з Твітера і Телеграма, потім стрічка новин RSS. Поки йдеш до ванної кімнати слухаєш подкасти або випуски новин. В офісі обираєш тему для роботи за поточним порядком денним. Я зараз працюю більше медіаменеджером, і сюжети доводиться випускати дуже рідко. Наразі більше сконцентрований на організації роботи редакції, фандрайзингу та контролі якості нашої продукції.
Ви говорите, що зараз, в основному, займаєтеся медіаменеджментом. Чи є різниця між журналістом і керівником, або у Вашій команді всі мають рівні права?
Різниця є, так як менеджмент це інше, ніж журналістика. Журналіст може дозволити собі значно більшу свободу, ніж видавець або редактор. І я мрію бути випускаючим редактором, а не управляти редакцією або всією організацією.
Улюблений жанр журналістики?
Зараз подобаються короткі соціальні ролики, які через відео та інфографіку розкривають той чи інший аспект життя. Тобто жанр сторітелінг.
Чи були комічні ситуації у професійній діяльності?
Звісно були. Наприклад, буває неправильно звернешся до людини, а це з’ясовується вже після того, як ти з ним поспілкувався, і він не зробив ніяких виправлень з цього приводу. Або ось. Якось ми летіли чартерним рейсом з делегацією Партії Регіонів з Донецька. Вони мене попросили поїхати з ними в Київ на з’їзд, найняли чартерний літак, я заходжу (розумію, що я один журналіст серед присутніх). Тут я подумав, яка честь випала мені висвітлювати їхнє життя (сміється).
На яких темах Ви спеціалізувалися до конфлікту?
Антикорупція і розслідування. За серію публікацій під загальною назвою «Донецька правда» отримав міжнародну премію у Канаді. «Репортери без кордонів» внесли мене до списку 100 героїв інформації 2014 року.
Розкажіть про проект «Суспільне телебачення Донбасу».
Це проект, який подає інформацію про ситуацію на Донбасі для жителів Донбасу.
Чи планується перехід у кабель?
Проект вже діє й у кабельному форматі. Це не наша ліцензія і не особистий кабельний канал, а партнерська співпраця. Я не певен, наскільки нам це все зараз потрібно, тому що ми побачили в 2014 році, що кабельний ефір дуже вразливий. Адже при будь-якій спробі дестабілізації ситуації першим страждає телебачення. Мені здається куди більш актуальним є розвиток інтернет-телебачення, яке було завжди під рукою у будь-кого бажаючого. І ми спостерігаємо за каналом «Дождь» в Росії, коли їх викинули з кабельного навіть у мирний час. Тим не менш вони мають вплив в Росії завдяки тому, що роблять свій контент та транслюють його в інтернеті. Мені здається, що це гарна модель і для нас.
Які основні проблеми в українській журналістиці Ви можете виокремити?
З одного боку – патріотична журналістика, з іншого – спроба бути незалежним, дотримуючись професійних стандартів та етики. У нас навіть з’явилися гуртки патріотичних журналістів. Це нормально, таке практикується в Америці, але тоді потрібно писати, що дана газета висвітлює інтереси певної ідеології.
За даними Інституту соціології НАН України рівень довіри до українських медіа подолав критичну позначку. З чим Ви пов’язуєте таку тенденцію?
По-перше, матеріали не відповідають запитам громадськості. Суспільство живе в одному трекові, а медіа формують порядок денний в іншому. І ці два треки часто не співзвучні. Тому що у людей проблема № – це бідність, встановлення миру, стабільності, а у журналістів – воєнна перемога і що ми йдемо в Європу, наприклад. Люди цього не відчувають і думають, що їх дурять. 1 % матеріалів регіональної преси присвячений розслідувальній журналістиці. Хоча що може бути зараз більш актуальним, ніж увага журналістів до корупційної діяльності органів влади. А журналісти не пишуть про це, тому що бояться, не вистачає досвіду, лінь може. І людина, яка спостерігає беззаконня у себе у місті, як щось крадуть, вивозять чи ще щось, але не бачить відображення цього у своїй газеті чи на телеканалі, задає питання: навіщо взагалі дивитися той канал і читати ту газету. Тому він не розуміє, не довіряє і це викликає роздратування більше, ніж задоволення.
Україна знаходиться в умовах гібридної війни вже третій рік. Чи має право пропаганда на існування в умовах цієї війни в журналістській площині?
Ні, не має.
Яка роль журналіста на війні?
Бути журналістом. Роль прописана в кодексі, стандартах.
Ви певний час працювали на Громадському. Як Ви думаєте, чому Громадське мало успіх у 2014 році та втратило свою популярність пізніше?
Я думаю, що на першому етапі умови для його створення були сформульовані. Але те співтовариство, яке там з’явилося було неоднорідним. Тому при більш якісному плануванні проекту цього б не сталося. Він би мав рівні показники в усі часи. Але у Громадського є всі шанси вирівнятись і бути незалежним інтернет-телебаченням, альтернативою Суспільному. Тим більш, що ми не знаємо яка буде ситуація з суспільним мовником. Можливо, Громадське буде віддавати частину свого контенту, але може й ні, тому що партійний вплив на контент, на мою думку, просто так не зникне.
Ви говорили, що у Суспільного телебачення Донбасу існує редколегія. Наскільки ця система ефективно працює? Чи доводилося йти проти рішення редколегії?
Щотижня ми розбираємо матеріали, які вийшли. Знаходимо «проколи» і перепрошуємо перед глядачами, якщо щось зробили не так. Редколегія – це все наші журналісти – всі мають право голосу.
Які були найпалкіші дискусії?
Про терміни. Наприклад, слова терорист або бойовик. Деякі журналісти використовують, хоча ми ще з 2014 року вирішили не вживати такі слова. Суперечки також бувають по форматах подачі інформації.
У цьому році Ви плануєте Третій Donbass Media Forum. Яка його аудиторія, цілі?
По-перше, це комунікація між міжнародними місцевими та національними журналістами, тому що це три різних рівні сприйняття медіаситуації. Перший рівень – місцева журналістика, яка працює для тих цільових аудиторій, що знаходяться безпосередньо у місці розгортання подій. Це часто нецікаво на національному рівню, а тим більше на глобальному. Другий рівень – національний, інформує аудиторію усієї країни про те, що відбувається у країні. А глобальна журналістика, що є третім рівнем, цікавиться абсолютно іншими темами, відмінними від перших двох рівнів. Побудувати комунікацію між трьома цими рівнями покликаний Donbass Media Forum.
Які медіа Ви можете рекомендувати населенню країни з точки зору професійного висвітлення інформації?
Я думаю, що це Громадське телебачення, Deutsche Welle, ВВС, Радіо «Свобода».
Автор: Андрій Коваленко
