Як прифронтові медіа змінюються під обстрілами та обставинами

Ми звикли думати про журналістику як про щось стабільне. Газета — це просто газета, а новини завжди поруч у смартфоні. Але у прифронтових містечках та селах України журналістика більше не стабільна. Вона — це боротьба: за світло, воду, тепло, інформацію і виживання між загрозами окупації, обстрілами та вимушеною евакуацією.

Журналіст газети «Білопільщина» Юрій КАЛІНІЧЕНКО

–  Коли ти чуєш вихід, а через секунду чуєш свист снаряду, то через дві він уже у тебе під ногами – три секунди на все, – розповідає журналіст газети «Білопільщина» Юрій КАЛІНІЧЕНКО про умови роботи в 2022-23 роках на прикордонних з росією територіях Сумщини. — Бувало таке, що прилітало до тридцяти по центру за день, періодично прилітали каби. Ми вперше побачили і відчули нові російські КАБ-500. У редакції провалена стеля, винесли техніку у безпечне місце – продовжуємо працювати.

Ці локальні редакції діють. І сила яка дає їм ресурс для виживання — люди навколо, які не здаються.

Президент АУП, професор, доктор наук Валерій ІВАНОВ

–  Вони не вигадали новий формат, але працюють у таких умовах, які руйнують саму ідею медіа як спокійного потоку новин, – говорить президент АУП, професор, доктор наук Валерій ІВАНОВ. —  Коли кожен випуск газети — це подвиг, а кожна стаття може бути останньою, питання «чому вони це роблять?»  стає важливішим за «як».

Чому вони це роблять? У світі, де великі медіа орієнтуються на кліки й алгоритми, ці редакції живуть за зовсім іншими правилами. Для них важливо бути потрібними своїй аудиторії, подивитися в очі, коли простягаєш газету, почути слова вдячності (або звинувачення у нещирості) відразу після публікації, а не у вигляді анонімного коментаря під постом.

Академія української преси проїхала більш ніж 2 000 кілометрів прифронтовими дорогами, побувала в Харківській, Донецькій, Сумській областях і поспілкувалася з редакціями, які підтримує у 2025 році в рамках проєкту АУП «Українські регіональні (прифронтові) медіа» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США.

Новий контекст старих місій для медіа

До війни все було інакше. У невеликих містечках новини поширювалися швидше через розмови, ніж через інтернет. Локальні газети у невеликих містах були таким собі розширенням спільнот: всі один одного знали, і редакція не просто повідомляла новини, а створювала локальну історію. Зараз це змінилося. Частина людей виїхала, частина на фронті, а ті, хто залишився – просто виживають.

Що роблять медіа за таких обставин? Вони адаптуються. Наприклад, редакція «Дружківка на долонях» продовжує працювати, попри загрозу постійних обстрілів. Їхня мотивація проста — вони потрібні.

Редактор «Дружківки на долонях» Антон ЗАЙЦЕВ

–  Ми будемо працювати, поки зможемо, але фронт все ближче — ділиться редатор «Дружківки на долонях» Антон ЗАЙЦЕВ. — Ми повідомляємо про місця, де можна отримати воду, отримати гуманітарну допомогу, бо для нашого міста це величезна проблема. І ці матеріал завжди затребувані після російських обстрілів по критичній інфраструктурі.

Це ключове слово — «потрібні». Коли громада розпадається, люди займаються виживанням, медіа — це нитка, яка тримає її разом.

Уявіть себе на місці читача, який живе у прифронтовому місті. Що ви хочете знати? Де знайти воду? Як отримати гуманітарну допомогу? Що відбувається з вашими сусідами чи друзями? Чи може який наряд одягнула відома голлівудська акторка на черговій премії?

У Барвінковому Харківської області місцева газета «Вісті Барвінківщини» стала єдиним джерелом фотоілюстрацій для створення меморіалу загиблим героям. Уявіть собі: ні влада, ні люди не мали навіть фотографій цих героїв. Газета фіксувала історії життя громади, як люди вибирали стати на захист свого міста та як вони загинули. Тому і мала в своїх архівах фотографії та контакти родин для отримання дозволу.

Це робить ці медіа чимось більшим за просто джерело новин. Вони зберігають пам’ять. Без журналістів та архіву газети не було б цих історій, без історій — не було б пам’яті.

Чому вони не здаються

Реальність така: більшість із цих журналістів могли б залишити свої міста, знайти іншу роботу в безпечному регіоні чи отримувати соціальні виплати за кордоном. Але вони залишаються. Чому? — це одне із питань, які команда АУП обговорювала під час зустрічі.

Одна з причин — почуття обов’язку. В Ізюмі, Барвінкові, Дружковці, Великій Писарівці, Білопіллі, де за одну ніч може прилетіти до десятка снарядів, а fvp-дрони окупантів регулярно влаштовують «сафарі» на цивільних — редакції відновили випуски після деокупації. Їхня мотивація проста: «Ми повинні виконати свої зобов’язання перед передплатниками». 

головна редакторка «Вісті Барвінківщини» Ірина СТОЛБОВА

–  Це дуже символічно, на 2022 рік ми мали 2022 передплатника, — згадує головна редакторка «Вісті Барвінківщини» Ірина СТОЛБОВА. — Цьогорічна передплата в чотири рази менша, але ще багато людей купує газету вроздріб по магазинам. І ми пишаємося, що після деокупації, за підтримки НСЖУ, ми виконали перед передплатниками ВСІ свої зобовʼязання! Хоча довелося відправляти примірники по всій Україні в родини, які були змушені виїхати.

Інша причина — довіра. Люди читають газети, коли доступ до інтернету обмежений або відсутній тижнями. І як завжди під час війни, утворюється інформаційний вакуум щодо локальних нових та подій.  

Журналіст «Обрії Ізюмщини» Микола  КАЛЮЖНИЙ

–  Ми спочатку думали чи піде газета. Але запит виявився дуже значний, — ділиться враженнями після деокупації журналіст «Обрії Ізюмщини» Микола  КАЛЮЖНИЙ. — Люди спрагли до інформації. Був повний брак інформації. Відсутність комунікації влади та громади породжувала фейки, побрехеньки. Тому ми вирішили робити друкований варіант. Це виявився правильний напрямок, хоч і дуже складний. 

Головний редактор газети «Ворскла» Олексій ПАСЮГА

–  За рахунок Охтирки ми майже подвоїли тираж після втрати підписників у перші роки війни, — ділиться головний редактор великописарівської газети Сумської області «Ворскла» Олексій ПАСЮГА. — Аудиторію потрібно привчати читати, а тут не було жодної газети два роки. І зараз вони читають, хоча це здавалося спочатку неможливим.

Це працює. Бо ці медіа не просто повідомляють новини. Вони — нитка, що з’єднує громади, людей та ідеї, які розірвала війна.

Що ми можемо дізнатися від цих журналістів

Серед багатьох матеріалів, які щодня, щотижня чи щомісяця виходять у прифронтових районах, найбільш затребуваними є:

• Програми допомоги. Люди шукають інформацію про гуманітарну підтримку, пільги чи навіть місця, де є світло, медикаменти, їжа і вода.
• Пам’ять про загиблих. Газети стають архівами історій про цивільних та військових, яких уже немає. Це не тільки збереження пам’яті, а й спосіб створити колективну ідентичність. На жаль, ці історії поповнюються.
• Місцеві проблеми та люди. Не всі готові розкривати душу перед чужою людиною, але для місцевих — журналіст локального медіа не чужий. І ці історії читають далеко за межами регіону. Бо вони частинка того, що за будь яких жахливих обставин — все може закінчитися добре.

Є щось майже неймовірне у тому, як ці медіа виживають. Вони працюють, коли здається, що працювати неможливо. І це ставить цікаве запитання: чи можлива така відданість у інших сферах?

Ці люди — не ідеальні герої. Вони різного віку, освіти, досвіду. Хтось пережив окупацію, хтось переїхав, вже повернувся, продовжує писати для своєї аудиторії. Їх об’єднує одне – бажання бути корисними. Це базові речі. І вони не звучать як «новини» в традиційному сенсі. Але, по суті, це й є — те, що має значення для людей.

 І, можливо, саме це — найцінніший урок.

Що означає бути потрібним

Якщо ви думаєте про журналістику як про продукт або бізнес, то ці медіа не мають сенсу. Але якщо ви думаєте про журналістику як про місію, то журналісти — її серце. Вони працюють не тому, що це вигідно, а тому, що це потрібно.

Це звучить просто, але подумайте: чи багато хто з нас може сказати те саме про свою роботу?

Можливо, в цьому і є справжній сенс слова «відданість».