9 ВЕРЕСНЯ, 1974 — 3 ЛИСТОПАДА, 2022
48 РОКІВ, ТЕЛЕВЕДУЧИЙ, РЕЖИСЕР
Андрія поховали майже через три місяці після смерті — 21 лютого 2023 року. Увесь цей час тривала експертиза ДНК. Медійник загинув під мінометно-артилерійським обстрілом неподалік селища Спірне, що поблизу Бахмута. Він разом з побратимами повертався з бойового чергування, коли російська армія відкрила вогонь.
Народився на Донеччині, у селищі Новоукраїнка. Закінчив з відзнакою математичний факультет Донецького державного університету. Вісім років був викладачем. Телевізійну кар’єру почав 2004-го на продакшн-студії «Фінфорт-ТВ». Згодом працював на телеканалах «Тоніс» і «Сіті».
2012 року Андрій став ведучим на телеканалі «Київ». Спочатку був режисером, а згодом — автором історичного проєкту «Київські історії». Протягом одинадцяти років роботи встиг розповісти про видатних киян, про сотні подій і провести екскурси щодо різних районів столиці.
Андрій — патріот. Завжди розмовляв українською мовою. Був учасником Революції гідності, документував ці події, а згодом передав свій архів до Музею Майдану. Тримав оборону, коли спробували розігнати протестувальників у грудні 2013 року.
На війну пішов на початку широкомасштабного вторгнення, 1 березня 2022-го. Служив у 25-му окремому стрілецькому батальйоні у взводі ПЗРК. Близькі кажуть, що він не міг учинити інакше, адже був людиною великої совісті та правди. За три дні до його загибелі підрозділ потрапив під обстріл, Андрій не полишив групу, надав допомогу й дочекався евакуації.
Друзі згадують, що Андрій був чесною та чуйною людиною, професіоналом у кількох сферах. «Для нього не було рубежів, які не міг би опанувати», — зазначають рідні. Тільки рубежі рідної Донеччини стали Андрію нездоланними.
Рідний брат Віталій теж воює. «Я не плакатиму за Тобою. За Воїнами не плачуть. Я сумуватиму. Я пишаюся тобою, Брате! Там, у засвітах, Тобі теж не буде соромно за мене», — сказав Віталій.
Поховали воїна на Алеї слави Лук’янівського кладовища Києва.
