20 ГРУДНЯ, 1977 — 2 БЕРЕЗНЯ, 2022
44 РОКИ ВІЙСЬКОВИЙ ЖУРНАЛІСТ
Віктор Дудар склав свій наплічник ще за тиждень до 24 лютого. Військовий журналіст із Львівської області з моменту вторгнення Росії пішов захищати Україну в складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Дружина журналіста Оксана пам’ятає той день до дрібниць. Згадує, як відчувала страх, тривогу і як мала єдине бажання — кричати: «Нікуди не йди! Не залишай мене!». Її намагалися заспокоювати, казали, що нічого страшного не станеться. Але сталося. Вікторова війна тривала рівно тиждень. Загинув він від кулі снайпера під час боїв проти російських загарбників під Миколаєвом у Вознесенському районі. Причина смерті — гостра крововтрата. Оксана певна: Віктор знав, що вже не повернеться. Ідучи на фронт, він казав те, чого не говорив раніше. «Зараз, на жаль, відсутній зв’язок з вашим абонентом...» — щоразу чує Оксана в слухавці починаючи з 3 березня, коли обирає в списку контакті в «Коханий».
Журналіст народився 20 грудня 1977 року в селищі Перемилів Тернопільської області. Навчався у Чернівецькому національному університету імені Юрія Федьковича на юридичному факультеті та заочно в Харківській юридичній академії. Проходив стажування в правоохоронних органах. Понад десять років працював у газеті «Експрес», де до останнього висвітлював військову тематику: писав про озброєння, тактику та стратегію бою. Також проводив журналістські розслідування, їздив на військові збори. Хотів домогтися якомога більшої справедливості за допомогою слова.
Віктор уже був воєнним добровольцем. 31 липня 2014 року поїхав на полігон, а 27 серпня відправився в зону бойових дій. Воював на Донбасі, пізніше став резервістом. Віктор завжди знав, що може загинути як воїн. Розповідав товаришу про те, що ніколи не здасться в полон, для цього в нього із собою була граната. «Краще смерть, ніж катування від ворога», — казав він. Віктор завжди виконував накази командира, не обговорював їх і не ставив під сумнів. Спорядження Віктора постійно було зібране, зброя почищена, форма охайна. Мав при собі швейний набір, нічого не бракувало в аптечці. Колись Віктор порівняв війну з наркотиком. «Так воно і є: ця зараза потім назавжди у вашій крові», — підтверджує дружина Оксана.
Подружжя обожнювало кататися на велосипедах. Оксана завжди гнала вперед, а Віктор плентався позаду й казав: «Я просто насолоджуюся процесом». Повертаючись із суботніх закупів, Віктор не соромився чіпляти на себе блакитний рюкзак із червоними квітами — він не дозволяв дружині носити важке. Ніколи не забував подати руку, коли вони виходили з автобуса. Допомагав одягнути пальто чи куртку. Коли подружжя збиралося з друзями, Віктор сидів поруч і періодично стискав руку Оксани. На її погляд, цей жест означав більше, ніж слова.
Віктор часто дарував дружині квіти. Інколи на Оксаниному робочому столі стояло аж по три букети. Тепер квіти дружина приносить чоловікові на могилу — різні й дуже часто. Оксана каже, що, мабуть, він не зрозумів би цього й, засміявшись, попросив би принести пива. На столі Оксани стоїть портрет Віктора. Після участі в АТО в журналіста з’явився новий погляд — сумний, зосереджений, у ньому вже ніби тоді закарбувалася війна, каже дружина. Додає, що цей погляд з’являється майже в усіх, хто з автоматом в окопах ховався від мін і снарядів, хто бачив смерть побратимів чи їхні каліцтва.
2 серпня — День пам’яті загиблих військовослужбовців десантно-штурмових військ ЗСУ. З 2015 року Віктор щоразу йшов з Оксаною або товаришами на Личаків ушанувати пам’ять своїх побратимів. Він часто розповідав дружині про тих хлопців. Оксана знала кожну історію і бачила, якими болісними були ті спогади для Віктора.
«Я сьогодні вперше усвідомила, що напівсирота», — ділиться Софія, донька Віктора, через два тижні після того, як дізналася про загибель батька. Дівчині 21 рік. Дружина зазначає, що думає, як от-от на порозі оселі з’явиться Віктор — зі свіжо підправленою бородою, ніби після барбершопу, засмаглий, підтягнутий, із грубими мозолями на руках від саперної лопати та збитими кісточками. Оксана розповідає, що погляд Віктора завжди був суворий, але в ньому ховалася радість — десь там, між його золотистими крапельками карих очей. І від цього віяло тим теплом, яким сповнював дім лише Віктор. Жінка додає: найстрашніше, що війна 2022 року могла принести їй, вона принесла. Тому її особистий бій закінчився. А от війна, яка всередині, не відступає. І, мабуть, не відступить ніколи. Оксана часто повторює: «Віктор був воїном і загинув як воїн, за воїнами не плачуть — ними пишаються з високо піднесеною головою».
